1

Вячеслав Ільченко: Мої п'ять копійок і гарантовані мільйони "ЗА" щодо мовного закону

Перш ніж перейти безпосередньо до детального розгляду мовного закону (а точніше, законів), які передані на розгляд ВР, і уже стали предметом чергового мережевого галасу і поляризації думок, я коротенько викладу основні моменти, з яких я цей розбір і писав. Це дуже важливо, бо люди, як правило, не розуміють, про що саме йдеться, а одразу хапають шашку і в бій, байдуже на якому боці. Так що уважно прочитайте нижченаведені тези і добре їх обдумайте.

— По-перше, в Україні має бути лише одна державна мова, це моє давнє і глибоке переконання ще з 2004 року, коли я прийняв рішення перейти на спілкування українською, хоча був і залишаюсь в побуті переважно російськомовним. Переважна частина українців серед мешканців України за всіма оцінками і переписами становить від 77% до 85% населення. Навіть в Донецькій та Луганській областях українців більше - відповідно 55% і 56%. В Харківській області - 67%. Точно так само справи полягають із мовним розподілом: переважна кількість мешканців України вважає рідною мовою українську 67%, вільно володіють нею 87-88%. При цьому компактно виділеного регіона із носіями іншої мови не існує - за винятком Криму і Донецької області - що робить незастосовними прецедент Квебека, наприклад. Всі ці цифри нам уже давно відомі, я їх навів просто як довідку.

- По-друге, в Україні системно провалена внутрішня інформаційна політика, в тому числі стосовно української мови. За останні три роки ситуація із українською мовою не покращилась (як це можна було очікувати після Майдану, який по суті своїй є маніфестація політичного українства), а навпаки, погіршилась. При цьому ключова вина в цьому не російської пропаганди, як про це стверджує офіціоз, а українського уряду - який замість грамотної політики українізації інфопростору (починаючи з аналітики і закінчуючи громадським телебаченням) зробив ставку на копіювання російської моделі, формуючи корпус офіційної інформаційної політики або із чисто російськомовних публіцистів, або із суржикомовних "дідів Опанасів", які фактично повернули нас до стану 90-х років, коли українська мова знаходиться в катастрофічній меншості. Цю проблему як не вирішували, так і не вирішують - і закон, навіть найкращий, це теж не вирішить, бо це є питання державної політики. Він може тільки полегшити довгу роботу по виправленню цього провала, але може й навпаки, погіршити - аж до протилежного ефекту. Тому до прийняття будь-якого закону в мовному просторі треба підходити максимально раціонально і обережно, і тим паче не приймати рішення, виходячи із тез типу "для нас, україномовних, в законі про мову не може бути нічого страшного, тому ми й читати не будемо", або "якщо ви критикуєте закон про мови (котрий читати не будемо - прим. моя), то ви - агент впливу Кремля" - і навпаки, "якщо ви за прийняття закона, то вам чотири області набридли" чи "якщо ви за прийняття закона, то ви і за мовні інспекції".

— По-третє, російська мова активно використовується Росією як політична зброя: він має напівофіційний статус lingua imperia (імперська мова), і використовується як база для обгрунтування права на "зону політичних інтересів". Безумовно, це не означає, що російськомовність автоматично означає проросійськість. Однак ви можете бути скільки завгодно російськомовним українським націоналістом, але ваша російськомовність може і буде використана як аргумент в міжнародній політиці. А Україна надто слабка політично (що теж є системним провалом українського уряду), щоб відстояти свою право на "українську російську", а завдяки "мудрій зовнішній політиці" президента і взагалі балансує на межі втрати міжнародної суб'єктності. Таким чином, єдиною на сьогодні базою для політичної боротьби є українська мова - вона є природньою частиною ідентифікації українця, а відтак може служити основою для повернення Україні суб'єктності в світі. Грубо кажучи, поки ми на державному рівні будемо послуговуватись російською - нас сприйматимуть як бунтівливу провінцію Росії.

— По-четверте, українська мова знаходиться у порівнянні з іншими мовами в значно гіршому стані. Вона не може конкурувати на рівних просто тому, що в неї закачується на порядки менше грошей, ніж в просування тієї ж російської мови. Так, наприклад, Росією в минулому році було витрачено 3 млрд. рублів на підтримку російської мови за кордоном. Це не така маленька сума, як здається, враховуючи кризовий стан її економіки. А планується виділення ще 8 млрд. рублів. На українську мову ж виділяються копійки, а крім того, вона навіть не має належного захисту. Про які шанси української мови, повторюю, можна говорити, якщо державна політика просувається і висвітлюється переважно російською мовою (почитайте того ж Бірюкова, Пономаря, Шрайка, взагалі весь Мінстець - російськомовний), а високі державні посадовці українською мовою нехтують. Нема, тобто, навіть чисто статусної підтримки - я уже мовчу про заохочувальну політику чи економічні пільги. Цим, здається, переймається тільки Юлія Тимошенко, яка давно і сама як політик популяризує українську мову, виступаючи підкреслено нею, навіть якщо ведуча на каналі російськомовна, так і підтримує культурні заходи по її просуванню - наприклад, той же конкурс Петра Яцика;
Все це приводить нас до висновку, що новий закон про державну мову потрібен. Іншого варіанту просто нема: лишити все, як є, означає продовжувати тренд, а він негативний - як я уже казав вище, ситуація з українською мовою за три роки дедалі погіршується.

Однак до цього закону особисто я висуваю наступні вимоги:

— Закон про державну мову не повинен створювати нових державних служб. В Україні 350 тисяч чиновників всіх рангів, і більшість із них представляють собою балласт, який нічого не робить, а тільки встановлює численні пункти "дай". Додаткова державна служба просто створить на пустому місці черговий блок таких пунктів, кожен із яких когось годуватиме. І не треба розказувати про те, що в гуманітарну сферу працювати йдуть виключно лицарі із "взором горящим", достатньо подивитись на чинного міністра культури.

— Закон не повинен створювати нових перевіряючих чи каральних органів. Всі необхідні функції можуть бути покладені, наприклад, на державну виконавчу службу, а також на громадянське суспільство. Взагалі, будь-яка інспекція не повинна бути адміністративно встановленою - це гарантовано утворить "кормушку", де просто будуть платити інспекторам за "закривання очей" - а призначатись за обгрунтованою скаргою споживачів або громадянських організацій. І обов'язково має бути публічною.

— Закон повинен максимально навантажити університети. Замість того, щоб створювати додаткові державні структури, їх можна створити на базі найбільших гуманітарних вузів країни. Вони також можуть взяти на себе функцію сертифікування, за аналогією з Оксфордським і Кембриджським сертифікатами англійської мови, а також стандартизацію як мови в цілому, так і більш вузькі питання - на зразок термінології. Таким чином, все фінансування, пов'язане із цими задачами, піде в освітню галузь і сприятиме реальному розвитку української мови, а не на самопідтримування державної бюрократії.

— Закон повинен містити економічний блок, який включатиме в себе захищені статті в бюджеті, і заохочувальні пільги для тих, хто виробляє контент українською мовою. Вони мають бути виписані таким чином, щоб дозволяти підприємству розвиватися, адже на українському ринку із низькою купівельною спроможністю громадян складно зразу вийти на потрібні об'єми.

— Закон повинен прийматись по повній процедурі, а не по скороченій, і тим паче не прийматись в результаті масованої інформаційної кампанії. Уже зараз видно, що організована масова кампанія по поляризації думок з приводу законопроекта №5670, що може призвести до його неприйняття. Але мало кому відомо, що подано іще два законопроекти на ту ж саму тему, №5556 та №5669, які НЕ обговорюються і НЕ висвітлюються, і є об'єктивно слабшими і гіршими. Відповідно, у мене складається враження, що поляризацію думок використають для зняття №5670, замість якого висунуть "компромісний" варіант із двох "темних конячок" і в результаті всі зацікавлені отримають годівнички, а українці - і українська мова - як завжди будуть покинуті напризволяще.

Таким чином, я вважаю, що необхідно припинити срач, і зробити наступне:

— проглянути постатейно всі три закони і дати їх детальний аналіз. Зробити це ПЕРЕД першим читанням, тому що у нас люблять приймати закони "в першому читанні і в цілому";
- внести в закон необхідні правки, які знищать всі потенційні "годівнички" і закладки, які можуть бути використані як дубина для неугодних, і добитись їх внесення в текст - ніяких правок "з голосу";

— якщо закон буде прийнятий, добиватись його виконання не лише "внизу", а "згори донизу", і перш за все вимагати виконання цього закону від можновладців - а особливо - працівників "інформаційної сфери" (сиречь Мінстеця).

Вячеслав ИЛЬЧЕНКО