1

Рецепти, концепти, прожекти... - а хура й досі там

Штука в тому, що подібних планів уже розвелось десятки, якщо не сотні. Таке враження, що національним спортом в Україні є не футбол, чи там, баскетбол, а складання планів "українського економічного чуда". Причому в основному вони складаються тезово, у вигляді лапідарних лозунгів, які легко завойовують увагу пересічного українця і блокують критичне мислення. Яскравий приклад - "5.10". Красивий дзвінкий лозунг. Для того, щоб показати, що балашовська модель безваріантно приводить до утворення великих і надвеликих монополій, які зрештою перетворяться в один гігантський картель, необхідні знання з економіки і уміння обходитись із калькулятором. А на це у більшості не вистачає ані бажання, ані сил. Хочеться простих відповідей і простих планів.

Але Україна - це таке місце, де нічого не буває просто, і нічого не дається задурняк. І з цим необхідно змиритись. Не буде "другої Франції", "другої Швейцарії", або "другої Грузії", чи "другого Сингапура". Буде Україна. Причому можливості для "експериментування на живому тілі народа" уже немає. Ми уже пережили пострадянську олігополію, пострадянську демократію, тепер живемо при демократурі, яка повільно перетворюється на диктатуру з елементами військового комунізму.

Ще один невдалий експеримент призведе до гарантованої руїни і гуманітарної катастрофи. Тому будь-які геніальні плани економічних чудес необхідно розглядати під мікроскопом.

В даному випадку перед нами у якості прикладу план Юрія Романенка "Рецепт национального возрождения Украины", опублікований ним на "Хвилі". Ядром цього плана є угода із великим капіталом, яка буцімто повинна закласти умов спільних правил гри, і забезпечити швидкий старт економічного чуда. От і давайте розберемо. Для зручності я буду подавати постулати так, як вони викладені в статті, і нижче давати свій коментар.

Частина перша

1. Нас не интересуют их активы, мы создадим несколько новых кластеров в экономике, которые будут кормить лояльный нам бизнес. Для нас приоритетом является власть и история, а не деньги.

Перше, і очевидне в цьому постулаті є поняття про "лояльний бізнес", якого "кормлять" певні кластери в економіці. Насправді, вже на цій позиції треба ставити точку - це одна із улюблених моделей тоталітарних держав, де в рамках "конвергенції" утворюються кластери вільної економіки. Гонконг, наприклад, чи Макао, а решта країни так і залишається на рівно тому ж рівні розвитку, як і до "економічного чуда".

Я не буду говорити, що такі островочки вільної економіки можуть бути утворені лише в двох-трьох місцях, натомість зроблю дуже просте зауваження. Кластери вільної економіки все одно будуть залежні від великого капіталу. Просто тому, що в їх руках дві ключові галузі: а) енергетична; б) сировинна. Відповідно, українські Гонконг і Макао просто-напросто будуть знаходитись в перманентному стані задухи, адже великий капітал, будучи нездатним і далі витискати надприбутки з українських виробництв, скористаються своїм монопольним становищем в означених галузях, і будуть висмоктувати кошти з "кластерів вільної економіки" уже звичним для них методом - монопольним формуванням ціни, в якій оптовий покупець платить значно більше за роздрібного.

А ми нічого їм зробити не зможемо. Ми ж згодні на пакт: олігархи нам владу та історію, а ми їм гроші. У підсумку ми самі добровільно передамо їм левову частку влади, а в історію попадемо як країна, яка три рази поспіль пробувала реалізувати американське "просперіті" 20-х років.

Мені можуть зауважити - а чому б не створити нові галузі економіки? Цілком можливо. Є тільки маленька проблема. Для створення нових галузей економіки нам необхідно їх базувати на інноваціях, яких у нас кіт наплакав. Отже, технології для нових галузей треба буде закупати, паралельно з цим з нуля створювати наукові школи, потім створювати відповідну технічну культуру...

Варіант із високотехнічним офшором типу Індії чи Китаю відкидаємо одразу просто тому, що ці країни нікуди не ділись, і представляють собою величезну конкурентну масу, потіснити яку можна тільки меншою вартістю праці. Що об'єктивно у нас неможливо, тому що остаточно опустить нас на рівень Африки. Але якщо в Африці на 9 баксів в день можна вижити, то у нас, на жаль, ні, особливо враховуючи любов вітчизняних гендлярів завищувати ціни навіть на продукти харчування вдвічі.

Якщо не базувати нові галузі економіки на інноваціях, отже, необхідно створювати підприємства, які знову ж таки будуть залежними від ключових галузей економіки (а вони, як нам відомо, під контролем олігархів), а то й будуть їх прямими конкурентами. Як ведеться конкурентна боротьба в умовах монополії, можна прочитати в блискучому циклі статей Іди Тарбелл про те, як "Стандард Ойл" забезпечував собі збереження монополії.

Висновок по першому постулату: для виживання країни нас повинні цікавити і активи, і гроші, і влада.

2. Мы должны резко увеличить эффективность государства, чтобы оно могло полноценно выполнять свои функции: защиту и развитие нашего социума.

Почнемо з того, що ефективність держави напряму залежить від трьох китів:

а) законності;

б) здатністю держави гарантувати цю законність;

в) контролю за ключовими галузями економіки.

Чому пункт (в) важливий, ми уже розібрали вище, а пункт (а) цілком і повністю залежить від законодавців. Із законністю ми іще розберемось нижче, і поговоримо про здатність гарантувати законність.

Перш за все давайте згадаємо, що за каденцію Януковича було здійснено знаковий прецедент. Задля забезпечення правильної приватизації залишків української промисловості було порушено закони. Більше того, для подальшого дерибану були прийняті окремі акти, які створювали штучні преференції на ринку, наприклад, можливістю списання багатомільярдних боргів, неконкурентні тендери, навіть рішення Антимонопольного комітету, що монополія взагалі-то заборонена, але якщо дуже хочеться класному хлопцеві Ф. чи К., то можна. Все це ставить під сумнів законність будь-яких операцій з власністю та фінансами в нашій країні, а отже - і самі ці речі в Україні набувають умовного характеру. Адже гарантій уряду, що "такого більше не буде", тепер уже буде замало, після сміттєвого рейтингу ССС.

Необхідно буде показати світу, що такого ДІЙСНО більше не буде. А це значить скасування всіх оцих окремих актів і розслідування всіх економічних злочинів, включаючи вже відомі випадки, коли душили бізнес й іноземних власників. І тут ми наштовхуємось на п. 1., де ми згодились залишити олігархам всі їх активи і гроші. Виходить колізія: для того, щоб гарантувати законність, ми повинні розслідувати здійснену ними приватизацію (для початку), але задля "нового старту" всі порушення ми визнали законними операціями. При такій колізії ніякий інвестор сюди не покаже і носа, тому що ми самі розписались в тому, що гарантувати законність не можемо, а у випадку кричущого її порушення тільки розводимо руками і пропонуємо визнати, що "так склалось" задля миру і єднання.

Підвищувати ефективність держави в таких умовах неможливо: доведеться знову йти на поклон до олігархів, адже більше ні у кого грошей взяти не вийде. А ті в ефективності держави не зацікавлені.

Висновок по другому пункту: різке збільшення ефективності держави прямо передбачає конфлікт із олігархами.

3. Это требует отделения государства от крупного бизнеса настолько, насколько позволит ему проводить сбалансированную политику.

Збалансована політика перш за все передбачає незалежність легіслатури від лоббістів різних корпорацій. Нехай у нас пропорційна система, і в парламент обираються представники політичних партій. І тут вигулькує одна важлива річ: фінансування партій.

В ідеалі партія повинна фінансуватись за допомогою членських внесків. На практиці в Україні це неможливо перш за все тому, що у більшості громадян України зарплати невисокі. А на утримання парламентської партії необхідні велетенські кошти. Виходить, що для фінансування партії таким чином вона має бути тільки всеукраїнського масштабу, і налічувати не менш 100 тисяч активних членів. Це веде до утворення двох- чи трьохпартійної системи, яка в наших умовах закриє дорогу до політикума дрібним партіям.

Не найгірший варіант, скажете ви. В США двохпартійна система, а у Великій Британії - трьохпартійна.

Проблема в тому, що в означених країнах дуже глибокі корені демократії, і навіть попри це їх система є розсадником лоббізму.

Відповідно, є два рішення:

а) узаконити лоббізм, але в такому випадку відділення бізнеса від держави фізично неможливе;

б) забезпечити фінансування партій... за державний кошт.

Останнє не є винаходом Юлії Тимошенко, яка уже пропонувала такий підхід свого часу. Це цілком повсякденна рутина німецької політичної системи, наприклад. Більше того, існує рішення ОБСЕ, яке стверджує, що саме державне фінансування політичних партій є дієвим способом боротьби із політичною корупцією.

Однак такий підхід вимагає великих грошей. Навіть якщо це фінансування буде лише опосередкованим, у вигляді безкоштовного часу на телебаченні для донесення позиції, або компенсації виборчих витрат тощо. А ці гроші треба десь узяти, і тут ми знову повертаємось до п. 1. і 2..

Висновок по третьому пункту: відокремлення великого бізнесу від політики вимагає великих державних асигнувань.

4. Это означает, что крупный бизнес будет играть по общим правилам, которые государство будет принуждать выполнять.

Перш за все, ці "загальні правила" повинні існувати і хоча б бути проведеними через легіслатуру. Потім необхідний контролюючий орган, який буде наглядати за тим, щоб вони виконувались і застосовувати елементи примусу. Ми уже розібрались в п. 2., що прийняття загальних правил, в яких мінімізовано лоббізм, вимагає великих коштів. Тому розберемо механізм примусу.

Тут теж нічого особливого придумувати не треба. Це регуляторне право, яке покликано забезпечити вільну конкуренцію в державі. У якості прикладу можна навести антитрастове законодавство США, і японське право, в якому існує особлива комісія, якій дано право експертної оцінки будь-якої ринкової угоди. У випадку, якщо зафіксовано порушення правил вільної конкуренції, такий контракт просто оголошується недійсним. Це крім того, що в обох країнах не допускається монополізації галузей, хіба що в неявній формі - як, скажімо, у випадку концерна "Сумітомо", але й контролюють їх аж до кожного чиха.

І тут ми знову повертаємось до п. 1., де ми згодились залишити активи всім олігархам, а отже, і монополізованість економіки. В таких умовах регуляторне право матиме чисто формальну і дорадчу роль, і добре, якщо хоча б хтось їх буде виконувати.

Висновок по четвертому пункту: загальні правила для великого бізнесу означають демонополізацію економіки і введення регуляторного права.

5. Отношения с крупным бизнесом будут строиться по формуле «есть налоги — есть собственность, нет налогов — нет собственности».

А цей пункт взагалі прямо протирічить п. 2. та п. 4.. Тому що якщо ставити власність в залежність від того, чи платяться податки, вона й поготів набуває умовної форми. Судіть самі. Монополіст може платити, умовно кажучи, 1 гривню як податок, дельту вивозити на Кіпр, і його власність, виходить, буде збережена? А якщо не 1 гривню, то хто і як буде визначати, чи достатній податок платить підприємство?

Технічно цей пункт означає обкладення даниною олігархів. Поки вони відстьобують, грубо кажучи, в общак, вони власність при собі зберігають. Перестають: у них віджимають все.

Якщо це - "загальні правила", то до законності вони мають дуже приблизне відношення. А реприватизація може бути реалізована як законна і прозора процедура, в тому числі і як повторні аукціони із пріоритетним правом на приватизацію у чинного власника (за винятком випадків, коли йдеться про монополію).

Висновок по п'ятому пункту: відносини із великим бізнесом можуть будуватись виключно на законності, і тільки після її відновлення в економіці.

(продовження буде завтра)

Вячеслав ІЛЬЧЕНКО