5

Сон дорожній у літню ніч

Перше диво - коли мій чоловік виявив, що у вартість квитка входить склянка чаю. На касі – жодних попереджень чи запитань щодо моїх смаків. У вагоні згодом - жодних пропозицій, якби не знала, що маю квиток із «all inclusive», «Укрзалізниця» мала би свої «чайові».

Друге диво - мій янгол-охоронець за ім’ям Євген. Провідник вагону. Молодий, спокійний, усміхнений та люб’язний. Майстер закриття вікон. Те, що не по силах крем’язним чоловікам, Євген бере тактикою: стрімкий стрибок на стіл, поворот спиною до вікна, захват вікна ззаду, «опаааа», проблему вирішено.

Але це був лише розігрів, його головний подвиг був ще попереду.

Поки що кілька слів про третє диво – увесь вечір пустувала нижня полка навпроти мене, коли рівно опівночі плацкартну суміш з чоловічих шкарпеток, ковбаси та спертого повітря розбавив елегантний парфум. У вагон зайшла фея. Дівчина 18-19 років, прозора гіпюрова кофтинка, атласна рожева спідничка, світлі локони. Вона робко розстелила постіль, і вся така урочисто-святкова у «бальному платті» поглинула в країну снів. Я у потягах сплю не міцно, тим більше у плацкарті, тож мої думки були зайняті варіантами щодо її образу: їде з весілля, була дружкою; з дня народження, не встигла навіть речі зібрати - завтра на роботу, тож спить, в чому зайшла. У роздумах про чуже життя якось і сон прийшов. Але не все так просто...

Щойно спокій сну заколисав усіх пасажирів дружнього плацкарту, тишу порушив дощ за вікном. А спокій мій і моєї сусідки – душ прямо із криши вагону. Краплі летіли на постіль, на обличчя, на все довкола.

На годиннику пів на першу. Йду за допомогою. Провідник Євген на місці, реагує швидко, ще й жартує. Бадьоро вскакує на стіл, затикає дірку ганчіркою, відро на стіл. Пауза. Чарівна посмішка. Паралельно пояснює, у цьому вагоні їде вперше, їх не вистачає – багато людей подорожує, ось і причіпляють все, що є.

Вкладаємось спати під монотонне капання зі стелі. Терпіння вистачає на 10 хвилин. Кручуся, верчуся, і в якийсь момент мене просто осінило: «ЧОМУ я маю це терпіти? Скільки можна мовчати? Стількох людей - героїв моїх телевізійних сюжетів я особисто вчила відстоювати свої права, і тут кручуся на полиці, змахуючи краплі з обличчя?! Я заплатила за свій квиток, їду не безкоштовно, чому я все це терплю???».

Перша ночі, знову йду до провідника із проханням вирішити мою проблему, як варіант пропоную запросити на мою полку бригадира потягу. Євген знову посміхається і віддаляється на нараду. А його напарниця тим часом пропонує перейти на першу бокову полку, ту, що на початку вагона. Відмовляюсь, чекаю на відповідь. Поки йде час, не втримую свою жіночу цікавість, і все ж таки розпитую свою сусідку, чому вона так гарно вдягнена як для плацкарту. Відповідь неочікувана: а я так завжди виглядаю… Доречи, їде підкоряти столицю – на літо працювати офіціанткою. Має досвід роботи у приморських кафе Коблево, а взагалі вчиться на перекладача!..

А фінал цієї історії доволі неочікуваний для мене. За хвилин десять Євген з тією ж фірмовою посмішкою повертається, передає …вибачення від начальника потягу, і його розпорядження перевести мене на єдине вільне місце у потязі – купе СВ. Провідник підхоплює мій чемодан і супроводжує до місця. Я сплю??? Дякую Євгену, прошу все ж таки проконтролювати, щоб залатали дірку у вагоні, і бажаю йому високої зарплати за те, що відноситься до своєї роботи із повною віддачею.

P.S. Шановний пане Володимир Козак, цінуйте ваших підлеглих, саме на них ще тримається імідж вашої «Укрзалізниці»!!!

Наталка КЛИКОВА-ВОЛЯНЮК