2

Павло ВОЛЬВАЧ: Поет за визначенням «не від світу цього»

Автор восьми поетичних книг («Марґінес», 1996; «Південний Схід», 2002; «Триб», 2009; «Вірші на розі», 2010; «Впоперек діб», 2011 та ін.) і роману «Кляса». Стверджує, що в основі власного як прозового, так і поетичного світу лежить «метафора жорсткої реальності», або іншими словами — «живе життя». Мешкає в Києві.

— Павле, наскільки близький вам образ поета як такого собі схимника, самітника не від світу цього?

— Хтозна. Принаймні раніше таким ніколи себе не відчував і часто про це казав: блідого хлопчика з ямочками на щоках, котрий бродить десь, непритямний, погладжуючи дерева і щось белькочучи під ніс, в моєму випадку не було. Мене завжди цікавило життя, цікавили люди, найрізноманітніші люди, дуже часто абсолютно нелітературні, котрих ніколи не сторонився. Більше того — не зрідка любив, захоплювався. Втомлювався іноді, це так, але хто не втомлюється? Інша річ, що з роками самоти збільшилося, і то значно, відчуття цієї самотинності стає чи не основоположним, визначальним, постійною нотою, киснем… Чи має так бути, чи ні, не знаю, але так є, і на те немає ради. Зрештою, поет за визначенням «не від світу цього». Просто в якій формі виявляється та «іншість»?.. Мені здається, що це інше відчуття світу, надтонке, надгостре відчуття його напруги, яке не дається «масовикам-затєйнікам» або забирається в того, хто на них з якихось причин перетворюється.

— З якими постатями в літературі ви могли б себе асоціювати у сенсі схожості творчого та життєвого шляхів?

— Це марна річ. Всі люди різні, а вже митці — то й поготів. Звичайно, є постаті, з якими б я хотів (і хочу) щось там асоціювати, на кого взорувався, з котрими прагнув би мати щось спільного як у творчості, так і в житті, але про це говорити якось не випадає… А спільне у літераторів, та й взагалі українських митців, є вже хоча б те, що всі вони належать до трагічної землі, неприкаяної крові, туманних національних перспектив… Всі, хто навіть цього не відчуває чи не розуміє і хто б як не викаблучувався і не тішився на своєму, можливо, «успішному» мікроскопічному персональному «городику».

— На вашу думку, де твориться література — у столиці чи на периферії?

— Вона твориться в свідомості письменника, його нервами й кров’ю. А вже де саме стоїть ноутбук, стіл чи в якому потязі зігнене письменницьке коліно з клаптем паперу на ньому — не так багато важить. Досягнення цивілізації, технічні засоби розмили поняття центру й периферії, зробили їх досить умовними, тож кожен сам вибирає, де йому опинитися, як йому це диктують обставини, бажання, мрії, доля, випадок. Мені особисто — я це знав і знаю — необхідний Київ, принаймні зараз. Звідси мені легше осягати, збирати з якихось фрагментів уявну цілісність, яка мені видається, зокрема, й Україною. Особистісною, певна річ. А там, далі, видно буде…

— Яке місце займає публічність у біографії літератора?

— Дивлячись у кого. Є такі, хто саме завдяки цьому вважається письменником. Є зовсім інші приклади. Що ж я буду тут розжовувати, називати чиїсь прізвища — ви ж самі все знаєте. В кожного по-різному. І в кожного свої причини цієї самої «публічності». Є такі, хто, якщо не виступить, не «засвітиться» на публіці, сприймає день як пустопорожню втрату часу і ходить хворим. Можна їх, напевно, зрозуміти, це щось нервове. Або компенсація за небуття в творчості, яке вони, попри позірну «успішність», прекрасно відчувають. Інші мусять, бо це вже професія, і — знаю конкретні приклади — діють практично «на автоматі»: «Мені головне дорватися до мікрофону, а там я знайду, що сказати. По дорозі, поки йтиму, придумаю…» Ще хтось просто боїться, що його забудуть, от і перебігає денно й нощно з пустопорожньої презентації на круглий стіл з «фуршетом»… Нічого не маю проти публічності, як складової частини літерацького життя, проте значно важливішим для себе вважаю утвердження не «перед» читачем, а «в» читачеві.

— А як ставитеся до «спілчанства» у літературі?

— Що розглядати під «спілчанством»? Якщо отой тип вічноживих профанаторів і «підпиральників калини» (за Є. Пашковським), метких брехунів і лицемірів, які успішно мімікрують в часі і в просторі, втулюючи своє обездарнення в будь-яку форму – «спілчанську», «аупівську», «незалежну» — байдуже, то яке тут може бути ставлення? Якщо маються на увазі літературні «холдинги», ЗАТи і ТОВи «за родинними ознаками й зацікавленнями», то теж сприймаю це без захвату… Як на мене, єдине прийнятне «спілчанство» — профспілкове. Тобто цеховий союз літераторів, як у шахтарів чи там таксистів, котрий відстоює інтереси членів союзу. Реально відстоює.

— На вашу думку, чого не вистачає українській літературі для повноцінного функціонування на міжнародній літературній арені?

— України ж і не вистачає. Тобто розуміння, наскільки важливим є культура і, насамперед, література для пізнання України світом. Розуміння на рівні державних чинників, політичних, культурних і громадських інституцій, окремішніх представників «еліт»… Як на мене, то питання повноцінного, як ви висловилися, «функціонування української літератури на міжнародній арені» є питанням нашої міжнародної політики, яка, за Ортеґою-і-Ґассетом, мала би бути «політикою далекосяжних намірів» і, в свою чергу, уможливлювала вдалу внутрішню політику. Але про українську «домашню» політику, а головне, про наше внутрішнє життя всі все й так добре знають і розуміють, як і про «далекосяжні наміри»… То про яку літературу, як і взагалі про будь-що, можна вести мову всерйоз?

— Чи погоджуєтеся ви із твердженням, що українській літературі бракує добрих романістів?

— Про це багато хто говорив і говорить. Я б під іншим кутом зору поглянув на питання. А саме: порадив би спробувати цінувати хоча б те, що вже є. Сказане поясню прикладом, навмання: скажімо, Леонід Кононович — «добрий романіст» чи ні? Гадаю, так. Але він якось присутній в Україні, в «культурному просторі», його твори хтось пробував осмислити, вони мали належний суспільний резонанс? Вже не кажучи про сприяння — будь-яке: від перекладу творів до (о диво!) екранізації. І таких прикладів можна навести багато, ряд суттєво продовжити… Це не якийсь окремішній випадок, а загальна свинцева, непродихна тенденція. Отож все вертається до попереднього питання-відповіді.

— І насамкінець — побажання читачам від Павла Вольвача…

— Аби хоч щось з того негативного, згаданого тут, змінилося на краще.

Розмовляла Наталія ПАСІЧНИК