3

Казка про сумного Бегемота (за переказами тьоті Вікіпедії)

Розкажу вам сьогодні, любі мої дітки, казочку одну… У тридев’ятому царстві, у тридеcятому королівстві жив собі та був… А чого ж тут приховувати? Не брехатиму я вам, дорогі мої слухачики. Отак раз і назавжди обіцяю: казкарство моє правдивим буде. Тож хто не боїться знати все, як є, слухайте далі…

Правду кажучи, було це в такому-то триклятому, не знаному ніким і Богом забутому болоті одному. І жив собі у ньому малий Бегемотик. З дитинства зазнав він життя нелегкого. Мама його померла, як він був маленький зовсім. Батько працював важко машиністом — довкола болота перевозив пасажирів на потягу. Вдома бував нечасто. А тверезим — то й взагалі рідко. І на сина свого не дуже-то і зважав.

Сумував малий Бегемотик в сірому своєму болоті. Тілько бабця, що його виховувала сама, щодень примовляла, вкладаючи малого спати: «Буде ще і на твоїй вулиці свято! Заживеш по-царському колись. Як наші давні родичі — шановані бегемоти»…

Та у школі Бегемотик відмінником не став, а як підріс трохи, то в таку компанію потрапив, що не дай же Боже, дітки, вам такої долі. Вони там навчили його пити пиво. І якось навіть послали на справу погану. Дурний Бегемотик і не знав, що грабіжників, бува, карають. І дуже здивувався, як його забрали до в’язниці… Поки везли міліціянти Бегемотика у «бобіку», плакав він та просився додому. Але повірили йому тільки через 19 місяців… Бо розчулив усіх своєю простотою і до того ж слізно обіцяв поганого більше ніколи не робити. Та хоч на волі Бегемотику подобалось більше, у в’язницю він усе ж таки ще разок повернувся. За кілька років. Ну звісно, щоб друзів відвідати, — нічого зайвого не подумайте…

І якось так все пішло-покотилося у тому болоті, як по маслу… Полюбили Бегемота кроти місцеві дуже. Став він у них авторитетом. Червоними прапорами пообвішував свою хату, штампів понаставляв у паспорті, завів знайомства з розумними щурами. І виріс на власних очах! У директора!

Он як воно буває! Вдяг кєпку набікрень, краватку нав’язав… І так його прості болотяні мешканці заповажали, що якось узяли та й вибрали собі головою болота. А щоби пристойніше себе на троні болотяному почував Бегемот, зняли з нього судимості ранньої молодості, а натомість дали звання професора. Яке сам Бегемот чомусь називав ПРОФФЕСОР. Ну їм, професорам, видніше, як там треба…

І тепер, поки болото загниває далі, Бегемот, згадуючи дитинство, грається у пасочки. Для розваги своєї взяв він собі трохи земельки. І будує там пісочні замки всілякі красиві. Собі один побільше, а другий — Пелікану, поменше. Це сусід є такий у Бегемота. Хоч живе і далеченько, але прилітає регулярно перевірити, як тут болото поживає. Бо все думається Пелікану, що болото це його, а Бегемот тут так, на сторожі тільки стоїть. Охороняє територію. Називає себе Пелікан старшим братом і розказує, як болотом керувати треба. Бо у нього і досвід великий, і власна трясовина більша. А Бегемот наче і розуміє — ну яка ж вони з Пеліканом-то рідня?.. Але слухається все одно, наче і справді старшого брата.

І знає Пелікан, як же все покращити у тому болоті. Розкидається розумними словами, про якусь меліорацію казки розказує. А Бегемот таких слів і не знає, та думає: «Погоджуся про всяк випадок, а ну як щось гарне пропонують».

От зібралися недавно вони удвох у пісочному замку на свято собачих польотів у космос. Гарно посиділи. І про Білку, і про Стрілку згадували… Довкола в лісі зустрічали косуль, у виритому озерці плавали білосніжні лебеді, а вздовж торованих доріжок лежали лами…

Називали це офіційним візитом, але гуторили про се, про те, випивали «раді прілічія» тільки, а потім подалися в баньку. І довго-довго там сиділи. Чи не всю ніч. Але грязюку так і не повідмивали. Певно, вона так поприлипала, що вже і не віддереш. Та ж їм і не треба відмиватися, бо в тому болоті чистим бути немодно.

Полетів собі на ранок Пелікан. І пролітаючи над болотом, позіхнув солодко так зрання. І все те трикляте королівство затягнув до свого дзьоба разом з усіма його жителями — мовчазними рибами. І Бегемот туди попався зі своїм пісочним замком. І сидить він там, у Пелікановому дзьобі, й далі думає, що головує над болотом…

Оповідач Ганя ГАВРИШ