3

Не впевнена, що доживу до 35...

Цибах Ірина

Не впевнена, що доживу до 35. Надто вже багато вживаю емульгаторів і консервантів. Та й фортуна мені, не те щоб не посміхається, забачивши мене ця примхлива пані розвертається на 180 градусів і показує мені оте місце, на яке сідає. Цілком можливо мене зіб’є якась крута тачка, чи на голову впаде крижана бурулька, чи ненароком спіткнуся в метро. Все може бути.

На цій веселій ноті можна закінчити розповідь про мене в 35, але я не з тих овечок, що покірно ідуть на облисіння: трохи пострибаю, помекаю, побігаю – і диви втечу від долі, а не втечу, то хоча б запам’ятаюся найволелюбнішою овечкою в стаді.

У 35 я буду жити десь в хвойному лісі. Очищатиму легені від міського повітря, печінку від наслідків бурхливої молодості, а голову від нав’язаних телебаченням і суспільною думкою упереджень. Коротше, у такому віці я філософстуваватиму про сенс життя далеко від радощів цивілізації.

А до 35 мушу зробити все, щоб столиця мені добряче оскому набила. Для цього, перш за все, пхатиму свого носа всюди, куди він пролізе, і впутуватимуся у всі можливі історії (в медіа школу в тому числі). Не хочу жалкувати, що щось пропустила чи не спробувала. Знайду багато цікавих знайомих (люблю базікати і «чудити» з «унікумами», адже завжди є елемент несподіванки у поведінці таких людей).

Хочу спробувати себе в різних ролях: побути крутою бізнес-леді, прискіпливим журналістом, ненаситною коханкою, дивненьким прозаїком, енергджайзером-домогосподаркою, першим гультяєм в компанії. Прагну прочитати купу книг, переглянути безліч фільмів і прослухати сотні тисяч пісень. Було б добре розуміти хоча б десять мов, побачити півсотні країн і потеревенити з дюжиною геніїв. Круто, якщо в 35 стану тямити в економіці, політиці і техніці і навчуся таки вибирати хурму (вибачте, наболіло).

Я дуже-дуже хочу! Не впевнена, що матиму усе бажане. Проте знаю, що по дорозі до здійснення мрій отримаю насолоду від життя і, звичайно, досвід. Добре було б залишити знак мого існування на планеті Земля, та, сподіваюся, у мене на це буде ще час (хороша спадковість – запорука довголіття: прабабця у 95 за 10 км по пахучі квіти ходила, прадід у 85 з внуком грушевий бізнес замутив (щоправда монополія у лиці Ашотика витіснила з фруктового ринку Рівного)).

До чого я веду?  Отож, коли мені виповниться 35, я розпочну інший етап свого життя, а поки хочу вчитися, працювати і користуватися усіма перевагами молодості (to be continued!).

***

Екатерина Петренко

Как часто мы впадаем в подобные размышления, планируя свою жизнь на год, а то и на десятки лет вперёд. Но когда песочные часы безпощадно роняют последние песчинки в предверии намеченной даты, разочарования, как правило, не избежать: «Тысяча чертей! А ведь ничего не получилось!». То ли мир изменился, а я пустила корни в своїх 18, то ли я слишком быстро, как сказала бы бабушка, расти принялась.

Что же ждёт меня в 2026 году? Это - лотерея. Что нового приготовили нам предсказания майя, как изменится геополитическая ситуация в мире, что станет с тающими ледниками, когда разведутся Пугачова и Галкин?... Мы живём, сидя на пороховой бочке и не ведая, когда она выбухнет и как повлияет на наши планы. Человечество беспомощно в своих планах.

Сегодня утром я планировала приготовить на ужин запеканку с индейкой. Но могла ли я, скажите на милость, предположить, что именно сегодня в маленьком городке N родители Феди из соседней комнаты кололи поросёнка, что именно сегодня холостяк-Федя получит сказочных размеров посылку из дому, именно сегодня, бросив кусок свинины на противень в духовку, он усядется перед телевизором, ведь именно сегодня играет его любимая баскетбольная команда...

Федя оставил без электричества полдома, а меня - ещё и без ужина. Могу ли я ручаться за то, когда в городке N сезон свежатины, за умение Феди обращаться с духовкой и за график игр баскетбольной команды? Даже завтрашний день планировать тяжело, ведь не исключено, что «Аннушка не только купила, но уже и разлила масло...».

Но к чёрту мой ужин и мои личные планы. Как за 13 лет изменится мир?

2026 год. Утро. Прохожие улыбаются, в метро молодой человек уступает место, в парке 2 пенсионера планируют со следующей пенсии ещё раз посетить Париж, в киоске прессы глянец не блестит физиономиями тощих блондинок с 4-ми размерами в розовых боди. Однако. Что-то здесь не так. На Майдане не видно просящих. Мать честная! А где палатки? Где слоганы и агитки? Нету. В воздухе витает гармония.

Да, мы не можем ручаться за осуществление своих планов на будущее, тем более, мы не можем ручаться за будущее страны, и уж точно - мира. Но работать над собой, прикладывать усилия могут все. Маниловы и обломовы сейчас не поймут, но как хотелось бы, чтобы именно сегодня многие из нас подумали: «До того, как мне исполнится 35, я уже успею сделать этот мир лучше». Как? О, главное начать. Начать с себя.

***

Амінов Богдан Юрійович

Розбиті стереотипи, розмиті дороги життя, зламані рожеві окуляри - а мені тридцять п’ять. Покидьок-час розставив все на свої місця. Моя уява знищена - залишились лиш механічні прийоми, навички та звички, які я використовую, щоб видавити з себе чергову статтю. Тільки опівночі, коли дружина спить, а робота не тягне мене до офісу, я можу творити.

Відкривається документ Word і починається боротьба з чистим аркушем. Така собі прелюдія. Ось, пройшло дві години. Випито дві чашки кави. А руки бриньчать по клавіатурі, не встигаючи за думками. І вже вкотре я довів журналістиці, що на щось здатний.

Майже ранок. Декілька годин сну. І знову робота. Я вже знаю, що коли мені буде тридцять п’ять, то залишаться лише мої ліпші друзі – сіра буденність та лінь. Але скажений собака начальник не дасть мені сумувати. Навіть на чудовій роботі я почуватиму себе нікчемним. Адже думки будуть тероризувати мою голову: «Що я тут роблю? Я можу більше! Краще!». Знаю, що відомим я не стану, і не зробить журналістика мене заможнім. Але в душі я знатиму, що обрав правильний шлях. А ще буду з посмішкою дивитись на тих, хто горбатиться на роботі і жалкується на свою зарплату.

Не виключення, що я буду пиячити як Тарасик Шевченко. Чи десь в мене будуть проявлятись не зовсім позитивні сторони характеру. Але, кожного разу, коли будуть якісь хоч найменші сумніви щодо того, чи правильний я зробив вибір у своєму житті, в мої голові будуть крутитись такі слова: «Не закохуйся і вина не пий. Та на лобі собі висічи: життя тобі дано для того, щоб присвятити його журналістиці». І неважливо, буде мені 35 років чи 65.