9

Не бійся жити!

Події, які трапляються в нашому житті, згодом змінюють своє значення і наше ставлення до них. Часто це ставлення залежить напряму від виправданих мрій і сподівань. І ми дуже рідко замислюємось, що б було, якби трапилось по-іншому…

«Одні цим днем пишаються, а інші його соромляться» - це слова ведучого телеканалу 1+1 про 22 листопада – День свободи. День початку помаранчевої революції.

Ведучий має рацію - більшість тих, які наприкінці листопада вийшли на вулиці, сьогодні воліють про це не згадувати. Соромляться і нарікають на те, що їх обманули. Лідери революції виявились зовсім не такими чистими, як нам здавалось.

З кабінету одного мого знайомого рівненський майдан Незалежності, як на долоні. Я часто згадував його слова, сказані в день, коли на рівненському майдані ставили перші революційні намети: «Альошо, вони ж підняли революцію за свою владу, а не за людей. Якщо в них нічого не вийде, вони сядуть в літак і втечуть, а під роздачу потраплять оці (показуючи на вікно), які ставлять намети». Тоді я обурювався праведним гнівом. Мені здавалось, що тут не може бути підлості та лицемірства. Адже це ж народ піднявся проти тоталітарної влади.

А потім було розчарування. Чвари Ющенка з Тимошенко, «любі друзі», Андрій Ющенко на дорогому авто з охоронцями, які стріляють по людях, прем’єр-міністр Янукович і ще дуже багато всього. Розчарування було повним.

Але якось я поставив собі питання: «А якою була б сьогодні Україна, якби помаранчевої революції не було?» Уявити страшно, що б сьогодні вичверяла з народом влада, якби тоді люди «схавали» фальсифікацію виборів. Ми б уже давно були поліцейською державою, де слово чиновника – закон. Пофантазуйте, якою би була тоді Україна.

Мені не соромно, що помаранчева революція була, але мені соромно, що вона не продовжилась. Людям не варто було чекати, поки ті, кому народ дав владу, награються країною. Українці повинні були знову вийти на Майдан, коли Тимошенко і Ющенко почали гризтись. І змусити їх або «жити дружно», або валити у відставку на всі чотири боки. Людям необхідно було протестувати, коли син Ющенка ганяв Києвом на супердорогому авто та розмовляв по платиновому телефону «Vertu». Народ не мав мовчати, коли Ющенко призначав Віктора Януковича прем’єр-міністром. Чому? Та хоча б тому, що це був ляпас тим, хто виборов для Андрійовича владу. Вже тоді потрібно було відправляти його від влади на пасіку. І ми мали це зробити. Тоді б ті, хто за ними стали б біля керма держави, знали, що вони під пильним контролем народу. Єдиного, за Конституцією, джерела влади.

Але попри все, я не соромлюся революції. Вона дала нам шанс. І хто б що не казав, цей шанс ще не втрачено. І не варто нити, що вже нічого не вийде, варто вірити в себе. Для мене гімном Майдану 2004 року стала пісня Марії Бурмаки «Не бійся жити!». Страх – це найбільший ворог свободи. Сім років тому ми його перебороли.

Тоді, сім років тому, Тимошенко, Ющенко та інші вийшли на Майдан за свою владу. Але ж ми з вами виходили тоді не за них, а себе і за свою країну. І чомусь мені здається, що не востаннє.

P.S. Написавши ці рядки, згадав, що десь в архіві у мене є диск з написом «Революція». Знайшов, подивився. І все-таки, мультсеріал «Веселі яйця» - це шедевр :)

Олексій КРИВОШЕЄВ