2

Точка зору: Чому журналісти гірші за політиків?

Бути опозиційним журналістом – модно. Їх притісняють, ображають, усіляко перешкоджають і навіть б’ють! І вони не втрачають можливості голосно і багато про це розповідати. А країна спішить їх шкодувати. Падлюча влада і тут показала своє «справжнє лице».

Тільки от біда, українські журналісти, ті, що чесні та не підкупні, певно забули, що основне мета їх професії – знаходити правду. Якою б вона не була.  Навіть, якщо це критика в бік опозиції. Але ж певно таки забули.

А правда в тому, що в Україні немає чесних ЗМІ! Їх не існує в природі. Принаймні в телепросторі – так точно. Існування телеканалу – це надзвичайно дорого вартісний процес.

Пересічний глядач навіть не задумується, що кожен телевізійний сюжет обходиться в тисячі, а інколи – десятки тисяч доларів! По-перше – це зарплата тих, хто його робить: журналіста, оператора, водія, режисера, монтажера, випускового редактора і шеф-редактора проекту. Кожен з них отримує в середньому нехай 8 000 гривень на місяць (хоча часто більше, але все ж). То ж найдешевші – сюжети для новин. На них витрачають найменше часу. А найдорожчі – розслідування. Адже до витрат на їх створення додається ще значні витрати на проїзд, проживання в готелях, спеціалізовану, надзвичайно дорогу техніку. Невже гроші на усе це падають з неба? Ні! Їх платять українські бізнесмени. А для чого їм оплачувати існування медіа, як не лобіювання власних інтересів?

Яким чином зробити це лобіювання ефективним? Дуже просто. Люди повинні вірити у те, що вони чують і бачать. Тому, ну звісно ж, канали видають чимало чесних гучних розслідувань. Ну і як не повірити автору, який каже, що одні – молодці, а інші – осередок зла, якщо цей же автор тиждень тому видав такий «чесний» матеріал. І найгірше, те, що журналісти ще не вичерпали кредит довіри, як це уже зробили українські політики. Люди на кухнях, на лавочках, у транспорті щодня жваво обговорюють: «А ти бачив, що вчора показали…?!»

Але українці – нація лінивих. Журналісти – в тому числі. Зробити чесне ґрунтовне розслідування – довго і складно. Та і навіщо, якщо є спосіб зробити собі медіа-ім’я іншим, набагато простішим способом. Дешеві сенсації – основна зброя сучасних «зірок» журналістики.

До чого я веду, ви уже напевне зрозуміли. Вся ситуація з побиттям Ольги Сніцарчук нагадала мені історію, як Мустафу Наєма побили охоронці Януковича. Жодної травми у журналіста. Але ж кому це цікаво? Смажений факт, що у Януковича охоронці – гопники, значно цікавіший за історію як незаконно продали якийсь стратегічно важливий завод, чи як відмивають гроші через державні структури. Чи як закони забирають право на життя у хворих дітей. Кому це цікаво? Адже ж недоторканне тіло журналіста сміли торкнути пальцем! І країна повстає. І мітинги одразу і акції протесту. І реакція прем’єр-міністра протягом 24 годин з моменту початку чергового протесаного флеш-мобу.

Як ницо і дешево, панове журналісти! Не тим займаєтеся.

Ви собі уявляєте, щоб журналіст, який працює у гарячих точках, голосив: «Я журналіст! Повз мене пролетіла куля! Це замах на свободу слова!»?

Кожен з людей у цій професії повинен усвідомлювати на який ризик для власного життя і здоров’я він іде, обираючи собі таку професійну стежку. І усвідомлюючи його, слід не забувати про мету заради якої вони ризикують. Доносити до людей правду. Усю, а не тільки зручну для власного просування в медіа-просторі.

Якщо ви прийшли, щоб дізнатися її, не витрачайте час на провокації. Ідіть і дізнавайтесь. Ще в університетах нас вчать: коли під час зйомки перед нами закривають двері і посилають на веселі букви – це провал. Якщо нас силою випхали – це провал. Якщо нас побили і не надали інформації – це провал! Адже потрібна інформація не здобута.

Досягнення - це тихо, спокійно, не викликаючи зайвих підозр раніше потрібного, отримати дані, які дадуть можливість вивести на чисту воду не чесних на руку можновладців.

Може час знову за парти?

Надія РОГОЗІНА