8

Пам’ять Чорновола

Цьогорічною новиною є те, що нарешті в садиби-музею з’явився завідувач — Василь Васильович Стрижиус. Крім нього є ще дві працівниці, на плечах яких була вся музейна робота.

Багато чого хотілося би побачити в цій садибі по-іншому, зокрема справжній музей, де можна було б розгорнути експозицію про життя і творчий шлях В’ячеслава Чорновола. Та музею нема і невідомо, чи скоро буде… А наближається, до речі, 75-річчя з дня народження видатного політика. Цікаво — як влада на це відреагує? А тим часом невеличкий гурток працівників музею докладає надзвичайних зусиль, щоб утримувати садибу в більш-менш доброму стані. Про це з ними і спілкувалися.

— Василю Васильовичу, скажіть, будь-ласка, що вас привело до цього музею?

— Я за освітою педагог. Більше 30 років пропрацював у школі, в тому числі більше 10 років — директором. Однак після відкриття Музею В’ячеслава Максимовича Чорновола в мене жевріла надія про те, як би влаштуватися хоча б рядовим працівником у даний музей і все те, що він зробив для України, передавати й сучасним людям, і майбутньому поколінню. Так трапилося, що мене призначили завідувачем садиби-музею. Я працюю майже рік на цій посаді. Люди йдуть до Чорновола вклонитися його пам’яті, люди йдуть, як на сповідь, послухати про видатного державного діяча, славного сина України, Героя України.

— Скільки людей у вас було за час вашої роботи в Садибі-музеї В. Чорновола?

— Лише за минулий рік садибу-музей відвідали 6 400 осіб. Це люди, які шанують, пам’ятають Чорновола і передають його надбання, я думаю, майбутньому поколінню. Тому що багато з них приїжджає із своїми дітьми, щоб і дітки маленькі почули про того, хто є гордістю України.

— У вас чудова експозиція. Хто сприяє її наповненню?

— В даний час ми працюємо над поповненням експозиції музею. В цьому нам допомагають родичі, особливо сестра В’ячеслава Максимовича Валентина МаксимівнаАтена Василівна, деякі книжки та матеріали передають; Тарас, син, навідується і теж допомагає нам в роботі. Я думаю, що в майбутньому ми будемо спрямовувати свою роботу й діяльність на те, щоб більше народ України відчував і шанував свого героя і щоб його ідеї перетворювалися в життя.

— Як ушановується пам’ять про Героя України?

— Ми проводимо урочисті заходи до річниць Чорновола, читаємо лекції, частину матеріалів публікуємо в районній пресі. У даний час я підготував невеличку збірку віршів, розділ у цій збірочці буде присвячений славному сину України, Герою України — В’ячеславові Максимовичу Чорноволу.

— Ви були знайомі особисто з В’ячеславом Максимовичем?

— Так, я зустрічався під час виборчої кампанії в 1991 р. з ним і з його дружиною та з особами, які супроводжували його на час виборчої кампанії. У мене залишились теплі, назавжди вражаючі відчуття про цю людину. Це дійсно був славний син, славний патріот своєї держави.

— Скажіть, яким він вам запам’ятався?

— В’ячеслав Максимович запам’ятався перш за все душевною простою людиною. Енергійний, веселий, розумні очі, високе чоло, лице, яке випромінювало й доброту, і знання, і якусь енергію. Тобто це людина, яка справді для мене є взірцем, та й для всіх патріотів України. Людина, яка є славою нашої держави.

— А чи планується якось розширювати експозицію в найближчій чи віддаленій перспективі?

— Так, експозицію планується розширити, однак є певні труднощі. Хоча я хочу сказати, що сестра В’ячеслава Максимовича Валентина Максимівна говорить і неодноразово порушує питання про те, що в неї є тисячі експонатів, які вона готова передати в музей. Однак для цього потрібне додаткове приміщення, де б розмістити ці експонати. Потрібні й кімнати для працівників музею, де б вони могли працювати, тому що є над чим. Тому ми порушуємо питання і будемо порушувати про те, щоб побудувати приміщення, де розмістити експонати й де можна проводити роботу з вивчення та пропаганди спадщини В’ячеслава Чорновола.

— І на завершення, як ви вважаєте, на Звенигородщині пам’ять про Чорновола чи вшанування Героя України досягне такого рівня, як, скажімо, Шевченка?

— Я вважаю, що на даний час не досягнуто, очевидно, такого рівня. Але все-таки прогрес значний. Тому що в кожному селі люди знають, люди шанують його. Я побував у більшості шкіл району. Коли починаєш говорити про Чорновола, діти знають, що це їхній земляк, знають, що це патріот України. Однак, я вважаю, ще не на достатньому рівні робота проводиться з поширення його ідей, поширення його вчення, розповідей про самого Чорновола. І тому ми будемо працювати над тим, щоб усе-таки В’ячеслав Максимович Чорновол на Звенигородщині був особою, взірцем для всіх звенигородчан, особливо для підростаючого покоління.

Продовжуємо розмову з Катериною Родіоновою, працівницею Садиби-музею В. Чорновола.

— Скажіть, будь-ласка, пані Катерино, а ви давно працюєте в цьому музеї?

— На 1 січня 2012 р. я вже працюю чотири роки.

— А взагалі багато відвідувачів у музеї?

— Дуже багато.

— А хоча би приблизно можете сказати?

— Тут поруч центральна дорога — Черкаси — Умань. Десь близько 3 тис. лише тих, які із західних областей. Удень буває три-чотири екскурсії, а буває й сім — як коли.

— А чи правда, що Садиба-музей В. Чорновола входить до Золотої підкови Черкащини?

— Так.

— А чому це ніде не зазначено в путівниках?

— Я ж вам кажу, дуже багато людей заходять, які проїжджають. Отак раптом побачили табличку й указівник — та й заходять. А так я не можу відповісти — це не в моїй компетенції.

— А односельці вшановують пам’ять про Чорновола?

— Так, дуже багато людей іде в такі дні, як сьогодні, — коли вшановують батьків. А так узагалі приходять люди, приїздять із усієї України. Бувають навіть із Іспанії, Португалії, Болгарії. Заходять і ті люди, що приїжджають до своїх родичів у село. І діти теж вшановують. Також ми проводимо всілякі заходи із вшанування його памяті.

— От стосовно односельців хотів ще вас запитати. У десятитомному зібранні творів В. Чорновола я прочитав про те, що односельці наприкінці 1980-х рр. збирали підписи, щоб видворити Чорновола з Радянського Союзу. Чи ті люди зараз живі та як вони ставляться до Героя України тепер?

— Живі… Ну, можливо, що дуже багато людей змінили своє ставлення за той час і, можливо, вони зрозуміли, що дійсно така людина, як В’ячеслав Чорновіл, принесла зовсім інший напрямок в житті нашого народу. Вони живі… Може, це все у своїй пам’яті прокрутили й побачили дійсність, яка тепер є.

— Скажіть, а звідки музей отримує фінансування і чи вистачає його на утримання садиби?

— Ми є філіалом Черкаського краєзнавчого музею, і як ви розумієте, із самого початку була підтримка, а потім нам навіть фарбу дали. Кажу те, що є.

— Що цікавого ви можете розповісти про родину Чорноволів?

— Ой… Це таке питання (посміхається)… Я ж тут проживаю поруч, трошки вище. Моя мама, я і Килина Харитонівна, це В’ячеслава Максимовича мамка, така маленька й худенька, ходили по гриби. Бувало таке, поки заходили в ліс, то вона вже бігом біжить якусь рослинку зірве, там якусь деревинку викопає. Вона це все збирала щоб посадити у дворі. Там десь черешеньок нарвала і додому принесла. У дитинстві пам’ятаю і самого Славка.

Колись (1979 р. Чорновола відпустили у відпустку із заслання додому. — Авт.) В’ячеслав проводив свого товариша, а я гребла листя біля своєї хати. Поруч стояв воронок, я ж думала, що то будка зв’язку по ремонту телефонних чи ще якихось ліній. Підгребла те листя до самої машини. Славко з товаришем пішли на виїзд із села, щоб посадити останнього на автобус чи ще на якийсь транспорт. Відчинилися двері з воронка, я ж їм і кажу: «Хлопці, зачиніть двері, ви мені заважаєте гребти!», а вони мені й кажуть: «Будете гавкати — то ми й вас зачинимо!» (сміється). Посадив В’ячеслав Максимович товариша, вертаючись, привітався зі мною і пішов.

На другий день мати мені й каже: «Занеси Славкові хоч борщу». Він мав якраз фарбувати. Я прийшла, а він сидить на даху. Та й злазити вже не хотів, попросив поставити біля хати. Пішла я в центр по хліб, вертаюся назад — а вже ні Славка, ні воронка немає. Так він і не з’їв того борщу.

— А чи були ще випадки стеження за ним?

— Колись було таке, що приходив Славко подзвонити, бо в їхній хаті не працював телефон (що там трапилося, я не знаю, бо бувало таке, що й навмисно глушили). Поговорив хвилин 10 — та й пішов додому. Тут підходять до хати люди, я навіть не знаю, хто такі, та й питають, хто заходив. Я й кажу, що сусід. Я і не туди, що це ж за ним стежать. «Що ж він хотів?» Я й кажу, мовляв, у мене ж мати стара, з нею говорив. Тут один каже: «Та ви ж брешете! Він ось по телефону говорив. Розкажіть, про що». Я сказала, що була надворі й нічого не чула. Та багато таких випадків було…

Ішов Славко до батьків на кладовище, а я ходила по траву, та й зустрілися. Він стояв спиною до дороги, а я — обличчям. Дивлюся, а там машина їде туди-сюди, туди-сюди. Я кажу: «Славко, там якась машина шнурує сюди-туди». Славко посміхнувся: «Та то мене ловлять».

— А після смерті батьків В’ячеслав Максимович навідувався до рідного села?

— Звісно. Щороку приїжджав на проводи, батьків провідував. У мене зупинявся. Хотів мені навіть хату віддати батьківську. Навіть документ зберегла: «З подальшим подарунком» (але він не до кінця був оформлений. — Авт.).

— Чи планується зробити повноцінний музей, бо це ж усе-таки відновлено тільки хату. Як можна у веранді, де розміщено експозицію, проводити екскурсію для великих груп? Був же проект у Черкасах стосовно розбудови приміщень…

— Та був такий проект… Я наголошую на цьому, коли проводжу екскурсії. Але я у самому коридорчику мало буваю. Проводжу екскурсії кругом. Розказую їм про те, де яка деревинка стояла, розказую все-все, що я знала про батьків — як вони жили, що про мамку, про батька люди говорили, як відгукувалися. Наголошую на тому, якщо люди впливові, щоб вони якимось чином вплинули на те, щоб створити повноцінний музей.

— Чи є надія, що пам’ять про Чорновола принаймні у Звенигородському районі буде вшановуватися, наприклад, як пам’ять про Шевченка?

— В майбутньому, може, й буде. Зараз, я вам скажу, люди, які йдуть і їдуть сюди, особливо діти, зрозуміють, хто така постать, як Чорновіл. Дуже великий наплив із Закарпаття, з Полтавщини. Був такий випадок, що люди приїхали спеціально із Польщі, проїхали 4 тис. км. Сказали, що бути в Україні й не побувати в музеї Чорновола — те саме, що бути у Ватикані й не побачити папу.

— Чи буває таке, що люди, які приходять на екскурсію до Музею-садиби В. Чорновола, щось негативне говорять про Героя України?

— Ні. Було навіть таке, це вже як працював наш новий завідувач, що люди навіть стіни в хаті цілували, плачуть, як перед пам’ятником. Це все досить зворушливо. Я всім кажу, що мені це все не байдуже і ця хата для мене, як рідна. Я тут виросла, з сестрою В’ячеслава Максимовича товаришувала. Я пам’ятаю цю сім’ю, пригадую, колись замітала подвір’я, а в Чорноволів аж пір’я літає, обшук проводять. Бідна та мати, жила і незважаючи на все — чекала кожний раз. Знала, що все буде найкраще, все буде добре, думала, — і я так думаю — в нашому житті. І ця садиба встановиться. Від себе що могла — те зробила. Он коли пробивалася лілійка під отим шаром гальки, де до реконструкції вони росли, то я подумала, яке ж це життя: воно вмирає і знову живе. А трояндочка як біля хати в цементі проросла, пробилася… Люди помирають, а дерева те все бачать, та розповісти не можуть…

— А траплялися якісь неприємні ситуації?

— От буває якась несправедливість. Буває, люди питають, чи огірки є, щоб закусити. То я й кажу: «Є, у льоху в бочці. Ще Чорновол оставив там внизу. Гадюка там навколо діжки в’ється, то вона таких людей, як ви, може, й вкусить» (сміється).

Богдан ПЛАХОТНЮК, племінник В.ЧОРНОВОЛА