3

Геополітика безпеки: «Незалежна» Україна vs. «Велика» Румунія

Лише починаючи з кінця 2011 року після зустрічі міністрів закордонних справ Румунії та України, на рівні політиків почали лунати заяви про налагодження двосторонніх відносин. Проте позиція експертів є все ж менш оптимістичною, оскільки, на їхню думку, в найближчому майбутньому реального покращення так і не відбудеться.

Умовно, двосторонні проблеми, що існують між Україною та Румунією, можна розподілити на два блоки: територіальні та етнічні.

Чи не вперше загострення територіальних питань відбулось на початку 90-х рр. ХХ ст. Так, румунський парламент заявив про те, що виступає проти того, аби частина Буковини та Бессарабії брали участь у всеукраїнському референдумі щодо державної незалежності. А вже після здобуття Україною незалежності парламент Румунії ухвалив декларацію стовно того, що Бессарабія, Герцаївський край, Північна Буковина належать Румунії.

Для зменшення зовнішньополітичного тиску, Румунія пішла юридично-правовим шляхом денонсації ряду міжнародних угод. В 1993 році в односторонньому порядку була денонсована радянсько-румунську угода 1961 року, згідно якої визначався режим радянсько-румунського державного кордону (а потім українcько-румунського), а також співробітництво та взаємна допомога з прикордонних питань.

У 1996 році Румунія денонсувала Протокол 1948 року, згідно якого визначалось, що о. Зміїний входить до складу СРСР. Фактично, висуваючи такі претензії, Румунія ставила під сумнів дотримання принципів Гельсінського акту (1975р.), який закріплював територіальні підсумки Другої світової війни.

Варто також сказати, що на рівні окремих депутатів та громадських лідерів майже постійно звучали заяви із вимогою переглянути державний кордон між Україною та Румунією. По-суті, лише в листопаді 2011 року глава МЗС Румунії виступив із офіційною заявою, в якій йшлось про те, що Румунія не має територіальних претензій до України.

Черговий період загострення двосторонніх відносин почався у 2004 році, що було пов’язано із невизначеністю статусу о. Зміїний. Суть проблеми полягає в тому, яким чином провести делімітації континентального шельфу в районі острова. Румунія наполягала на тому, що Зміїний не є островом, а лише скелею, непридатною для ведення с/г робіт. А континентальний шельф острова збігається із румунським.

Врешті загострення ситуації призвело до того, що сторони змушені були звернутись до Гаазького суду для вирішення спору. 3 лютого 2009 року закінчився розгляд справи. За рішенням суду о. Зміїний не може вважатись прибережною лінією України у визначенні серединної лінії при делімітації континентального шельфу та виключної економічної зони. Варто сказати про те, що найбільше значення має не сам острів, а шельф. За рішенням суду 13 000 кв. км відійшло до Румунії.

Експерти припускають, що цей район багатий на поклади нафти та газу, що дозволить частково зменшити закупки газу Румунією. У 2011 році закінчились пошукові роботи, а на початку 2012 року президент Румунії Траян Басеску заявив про те, що варто пришвидшити цей процес, аби знизити залежність Румунії від поставок російського газу.

Рішення Гаазького суду по о. Зміїний викликало шквал здебільшого негативних емоцій серед української громадськості. Експерти оцінили це як провал української дипломатії та здачу національних інтересів. Позитивним це рішення стало лише для представників провладної на той час команди. Головним чином тому, що на їх думку, це дозволило розморозити двосторонні відносини та розпочати діалог.

Але вже в 2010 році розгорівся черговий скандал між Україною та Румунією. Цього разу через інший острів – Майкан. Суперечка навколо о.Майкан набула геополітичного значення, оскільки від вирішення цієї проблеми залежатиме, де буде проходити лінія кордону та хто буде контролювати судноплавство по Дунаю.

Проте на цьому експансіоністська політика Румунії не закінчилась. Враховуючи той факт, що значна частина румунської діаспори проживає компактно в Чернівецькій, Одеській та Закарпатській областях, румунська влада вдалась до застосування «м’якої сили». Зокрема, мова йде про те, що румунська сторона продовжує застосовувати практику видачі румунських паспортів в прикордонних областях. Цим самим намагаючись інтегрувати частину українського населення культурно, економічно та політично. За неофіційними даними близько 50 тис. громадян України отримали румунський паспорт. Як зазначають експерти, такий крок Румунії загрожує розмиванням українського суверенітету на прикордонних територіях.

Окрім цього, Україна має також претензії стосовно недотримання прав національних меншин, що проживають на території Румунії. Згідно офіційної статистики, в Румунії діє лише одна офіційно визнана українська організація – Союз українців Румунії. У той час як в Україні діє 19 румунських громадських організацій.

Згідно моніторингу, проведеного Human Rights Without Frontiers, права румун в Україні захищені значно краще, аніж українського населення в Румунії. У звіті цієї організації йдеться також про те, що Україна пропонувала створити спільну комісію по моніторингу дотримання прав меншин в Румунії та в Україні, але після кількох зустрічей румунська сторона в односторонньому порядку припинила свою участь в цій діяльності.

Проте вже з 2012 року радикальна риторика румунської влади різко змінилась на більш зважену та толерантну позицію. Першими сигналами «відлиги» у двосторонніх відносинах стали заяви ряду політиків. Зокрема, посол Румунії Корнел Юнеску заявив про те, що на 2012 рік заплановано ряд ініціатив, які спрямовані на посилення двосторонніх відносин як на урядовому рівні, так і на рівні громадянського суспільства. Першим свідченням цього стало рішення Траяна Басеску зустрітись із Віктором Януковичем під час Саміту НАТО (Чикаго, 2012). Наступним кроком стала організація першого Українсько-Румунського форуму у Бухаресті. Більше того, Румунія всіляко намагається продемонструвати свою підтримку євроінтеграційних настроїв України, беручи на себе роль адвоката українських інтересів в ЄС.

Проте головне питання полягає в тому, чому Румунія так різко змінила свою стратегію експансивної поведінки. Думки експертів у відповіді на це питання відрізняються. Одні вважають, що таким чином Румунія намагається перетворити Україну на свого союзника у питанні «загарбання» Молдови. Інші вважають, що таким чином румунська влада, йдучи шляхом Польщі, намагається підвищити свій авторитет в середині ЄС. Проте майже одностайно українські експертів переконані в тому, що Румунія все ж не полишила свій план стовно відновлення «Romania Mare» шляхом приєднання Молдови та Придністров’я.

Проте не всі експерти схильні так оптимістично оцінювати ситуацію, вважаючи «потепління» тимчасовим явищем. У жовтні 2012 року в Румунії відбудуться парламентські вибори. Враховуючи те, що соціально-економічна ситуація є доволі складною, можна очікувати активізації праворадикальних сил (наприклад «Велика Румунія»), політична риторика яких опиратиметься на лозунги відновлення Великої Румунії, що, звичайно, не буде сприяти покращенню двосторонніх відносин.

Варто сказати, що в двосторонніх відносинах Україна не намагається «задавати тон розмови», використовуючи швидше тактичний, а не системно-стратегічний підхід у вирішенні суперечливих питань.  Що зменшує зовнішньополітичні ресурси України й, відповідно, її шанси у відстоюванні власних інтересів.

Так, серед можливих варіантів вирішення двосторонніх конфліктів між Україною та Румунією найбільш прийнятним є дипломатичний. Передумовами успішного вирішення кризових ситуацій інституційним методом є наступні:

а) ревізія двосторонніх відносин, у тому числі нормативно-правової бази;

б) вироблення комплексної стратегії, яка буде враховувати всі безпекові компоненти – геополітично-інформаційні, соціально-економічні, культурно-етнічні, політико-правові;

в) формування груп впливів на зовнішньополітичній арені, включно з міжнародними організаціями, та поліпшення репутації дипломатичних інститутів України та інші.

Потрібно розуміти, що конфлікти між Україно та Румунією мають асиметричний характер. Румунія є членом ЄС та НАТО, а, отже, автоматично країни-члени у будь-якому випадку виступлять із підтримкою рішень Румунії.

Також існує ймовірність затягування вирішення конфліктних ситуацій як Україною, так і Румунією з огляду на внутрішньополітичне напруження та на міжнародну політику більш високого рівня (ЄС, НАТО). У такому випадку, двосторонні відносини можуть перерости у стадію латентного конфлікту, наслідком якого можуть бути неконтрольовані та ситуативні спалахи. Цей сценарій вимагає постійного моніторингу та профілактики двосторонніх відносин. У інакшому випадку, це може здавати значних збитків Україні.

Менш ймовірним й менш бажаним є військовий конфлікт. Проте, як зазначають більшість експертів, такий варіант розвитку подій є найменш бажаним для України, оскільки у військовому плані Україні значно програє Румунії.

Найбільш негативним сценарієм для України буде намагання утриматися від вирішення сьогочасних питань. У цьому випадку, Румунія очікувано використає весь свій стратегічний потенціал для продовження жорсткої інформаційно-геополітичної експансії. Що в кінцевому результаті може призвести до формування прикордонних конфліктів, розмиття суверенітету, а також закріплення за "румунськими" територіями України статусу «буферу» для ЄС. Крім того, цей сценарій загрожує євроінтеграційним перспективам України.

У кінцевому підсумку, Україна буде змушена поступитися своїм геополітичними, безпековими, а відтак і стратегічними ресурсами на користь сусідніх держав.

Підсумовуючи, необхідно зазначити, що даний стан потрібно швидше розцінювати як тимчасове перемир’я. Але враховуючи історичний досвід, можна припустити, що Румунія буде продовжувати реалізацію своїх «імперських» амбіцій. Відтак, наразі перед Україною стоїть питання: який зі сценаріїв розвитку необхідно обрати та які термінові дії почати вживати вже зараз. Оскільки, не використавши цю можливість, Україна й надалі буде втрачати власні позиції, а Румунія нарощувати потенціал. Хіба що в менш радикальних формах.

Леся ПАРНО