7

Набридло

Часто вступав в полеміку з тими, хто збирався їхати. Злився на них, емоціонував. Вважав, що полишати країну можуть лише ті, у кого не стає духу зрозуміти, що Україна і країна -  це абсолютно різні речі. Що влада і народ живуть в різних вимірах. І якщо ти ненавидиш перше, то друге, зовсім ні в чому не винне. Зрештою, якщо ти українець, вважав я, ти маєш любити те, де тебе народили, незалежно від того, в яких умовах це «те» зараз перебуває.

Але сьогодні мені чомусь все це набридло.

Набридло платити за житлово-комунальні послуги по квитанції, а не за самі послуги. Набридло сперечатися з правлінням мого ЖБК щодо деталізації стрічки «експлуатаційні витрати» в квитанції. Набридло переконувати мешканців будинку (тих самих українців, які мені начебто рідні) в тому, що ставити машини на газоні ганебно і тупо. А пхати їх під парадний ще маразматичніше, особливо, якщо це гнилий білий Ланос, який не заберуть з ключами в замку навіть мексиканці.

Набридло щоразу брати калькулятор і намагатись вирахувати ту межу, за якою починається суцільна брехня про середні зарплати, середні пенсії, базову інфляцію і покращення всього цього мороку завтра.

Набридло слухати владні голови, які не є спроможними вивчити державну мову. Та де там спроможні, вони просто не хочуть, позаяк холопи в цій країні завжди були і будуть «человєчєскім матєріалом».

Набридло читати про сотні загублених життів у СІЗО та міліцейських відділках. Без огляду на винуватість чи невинність. Системі просто до лампочки, хто перед нею. Основне питання – чи є ресурс «відмазатись»? Але першочергову процедуру вибивання «явки с повинною» ти маєш пройти.

Набридло покращення громадського транспорту. Сотні нових автобусів і тролейбусів, які анонсуються на бігбордах і гинуть відкатами десь у владних кабінетах і «чесних» тендерах. Швидкісний трамвай є таким лише у хворій уяві посадовців, а нові супер комфортабельні автобуси привітно відкривають двері тільки на бордах голови КМДА.

Набридло сперечатися у дитячому (платному) садочку, щоби запускали щодня дві повноцінні групи, а не пакували дітей в одну, економлячи на нянечках та викладачах.

Набридло читати газети та журнали, які перетворилися на суцільні ілюстрації інтелектуальної спроможності штабістів та технологів, з усіх усюд розхвалюючих пістні вирази обличчя своїх замовників. Набридло читати цю скудоумну єресь, від якої за кілометр несе продуктом текстильної промисловості, а точніше «джинсою».

Хочеться спокою. Банального душевного та емоційного спокою. Коли вмикаєш телевізор, а там, по головному телеканалу країни у прямому ефірі, з трьох ракурсів, чотирьох гелікоптерів та за допомогою 30 поліцейських рятують тугодумного єнота чи опосума, який незрозуміло чому заліз на стовп у середмісті.

Хочеться розгорнути газету, і прочитати на першій шпальті новину про те, що у бакалійному магазині на розі біля твого будинку стався терористичний акт – там п’яний Джон, на триметровому пікапі збив газетну будку і обісцяв протипожежного гідранта.

Хочеться аби дороги латали хоча би раз на п’ять років, а не кожну весну ляпали в калюжі тонни асфальту, списуючи на ямковий ремонт мільйони гривень.

Хочеться знати полісмена свого району в обличчя і не знати хто президент або прем’єр, а тим паче не бути в курсі, хто ці всі 450 маразматиків зі своїми поправками, виступами з трибуни чи, не дай Боже, законопроектами.

Хочеться взяти кредит на машину, будинок, дитячий майданчик у власному дворі, автоматичний паркан та газонний полив. І все це під 2,5-3% річних без постійного мандражу про перегляд відсоткової ставки чи маразматичного страхування «у своїй конторі» з виплатою при настанні страхового випадку суми розміром з дулю.

Набридло постійно викручуватися, вивірчуватися, закривати очі, просити, діставати, вимучувати. Я людина з вищою освітою. Маю дружину і дитину. Я хочу нормально жити, нормально заробляти і не боятися міняти у банку 50 євро, присланих тещею з Італії.

Але в цій країні, схоже, ніколи не буде інакше.

Євген ШАЯН