2

Україна – країна бездушних людей?

Моя хата з краю – нічого не знаю...

(А колись, до зросійщення, ця приказка мала інше, козацьке завершення - першим ворога стрічаю! - NU)

Вже багато століть український народ живе за принципом ʺ моя хата з краю ‑ нічого не знаю ʺ. Як би прикро це не звучало, та ми своїми ж руками руйнуємо Україну. Тотальна байдужість, аморальність та не бажання робити щось на благо країни повільно, але впевнено роблять свою справу.

Для прикладу можна взяти майже повсякденну ситуацію, яка трапляється на вулицях будь-якого міста. Уявіть, що ви йдете собі спокійно на роботу, чи вертаєтесь додому і бачите людину, яка лежить на землі та не рухається. Що ви будете робити? Найімовірніше, що більшість з вас пройде повз, вважаючи, що він сам винуватий, адже не треба так пити багато. Давайте додамо до цієї картини лютий мороз. Які зараз думки у вашій голові? Скоріше за все, що такі ж самі.

До недавнього часу я сама так думала і проходила повз лежачих бомжів, боячись виглядати безглуздо в очах перехожих, намагаючись розбудити їх та спитати, чи все добре. Проте зі мною стався такий випадок, який назавжди перевернув хід моїх думок.

Неприємний випадок, що змінив світогляд

Нещодавно я йшла по вулиці і назустріч мені вийшов чоловік сумнівної зовнішності, брудний та неохайний, на додачу він був у стані алкогольного сп’яніння. Перше, що я відчула – це відразу і подумала, що краще оминути його стороною. Та несподівано трапилось те, що досі не можу викинути з голови.

Чолов’яга йшов собі, розмахуючи пакетом, аж раптом усе його тіло звело судомами, очі закотилися і він просто рухнув на землю. Впавши, він розбив собі голову та втратив свідомість. В моїй голові почалася справжня паніка, я не знала, що робити. Повз проходило багато людей, та замість того, щоб допомогти, вони просто байдуже дивилися на бідолаху, вважаючи його за бомжа та алкоголіка, і йшли далі.

Та в той момент ніхто не подумав, що колись подібна ситуація може трапитися с ними або їх близькими, і не обов’язково, щоб вони були на підпитку. Навряд чи їм хотілося б, щоб повз них так само проходили люди, не намагаючись допомогти.

Щасливий кінець трагічної історії

На щастя, поруч опинились небайдужі люди. Ми викликали швидку, яка їхала п'ятнадцять хвилин до місця подій. За такий довгий час чоловік міг би померти, та я ніяк не могла побороти відрази та страху підхопити якусь хворобу, коли буду робити йому штучне дихання. А в голові в цей момент хаотично згадувались настанови з лекцій безпеки життя.

Та не про те річ. Те, що мене боляче вразило так це байдужість перехожих. На додачу, цей чоловік лежав на проїжджій частині, і невелика кількість людей разом зі мною намагалась зупиняти машини, та направляти їх в іншому напрямку. Дехто зупинявся, питаючи, що трапилось, чи не потрібна допомога, хтось невдоволено сигналив, викрикуючи, що бомж він і в Африці бомж, і чого це ми з ним возимося. Траплялись такі нахаби, які проїжджали повз чолов’ягу буквально в сантиметрах від його голови, ігноруючи наші намагання його зупинити.

В результаті, коли приїхала швидка, чоловік вже прийшов до тями, та нам так і не вдалося дізнатись хто він і де проживає. Радує хоча б те, що він залишився живим.

Менталітет – це дзеркало душі

В українських піснях так солодко співається про щедру, добру та відкриту душу українця. Куди ж поділася вся наша любов, доброта та щедрість? Без сумніву, що таких українців, про яких співають у піснях, залишилось ще багато, проте про народ судять не по його щасливим виключенням, а по більшості.

Наша більшість – це аморальні, жорстокі та байдужі люди.

Ми впевненим кроком йдемо в Європу. Та чи чекають на нас у цивілізованому світі? Все частіше складається враження, що така Україна – розвалена, зруйнована та обездолена – нікому не потрібна, навіть її громадянам.

Ми перекладаємо всю відповідальність за Україну на плечі влади, вважаючи, що це їх робота відбудовувати та розвивати країну, а коли у них не виходить, то ми раді поскалити зуби та покритикувати наших депутатів. Звісно, що вони не святі, але ж і ми не кращі.

Тому, шановні українці, давайте схаменемося, поки ще не пізно, почнемо жити не тільки сьогоднішнім днем, але й думати про майбутнє. Давайте будемо намагатися стати кращими та добрішими, навіть в такі важкі часи, бо якщо ми не піднімемо нашу країну з колін, то за нас це ніхто не зробить.

Анастасія Мартинова