1

Хто такий «нормальний українець»: Кілька тез щодо дискусії про націоналізм в Україні (оновлене)

На мою думку, в сьогоднішніх дискусіях про націоналізм в Україні, як у внутрішніх, так і за кордоном, ми й досі великою мірою маємо справу з цим успадкованим від совєтського дискурсу стереотипом націоналізму/українця. Будь-які вимоги чи спроби українців змінити успадкований після розпаду совєтської імперії мовний/культурний статус кво автоматично зараховуються до й засуджуються як вияви українського націоналізму. Що цікаво: відповідні заклики захистити й розширити права російської мови в Україні проявами націоналізму, як правило, не вважаються і визначаються зазвичай у термінах цілком ліберального «захисту прав мовних/національних меншин».

Думаю, людям, хоч побіжно знайомим із теорією ідеологічної гегемонії Ернесто Лакло, як і мислячим людям загалом, цілком очевидно, що такі різні підходи до двох, по суті, ідентичних, хоч і протиставлених одна одній вимог у сфері культурної політики є ідеологією у її найчистішому вияві, де один із термінів, у нашому випадку «український націоналізм», сприймається як ідеологічно маркований, тоді як інший, а саме «націоналізм російський», подається як певний універсальний феномен, що артикулюється та стверджує свої права поза межами будь-яких «національних/націоналістичних партикулярностей».

Правда ж у тому, що вимоги захистити й розширити права російської мови в Україні є не більш «природними» або «універсальними/ліберальними», аніж відповідні заклики до захисту й розширення сфери вжитку мови української. Тому, сказавши «а», потрібно сказати і «б». Або вони обоє є виявами націоналізму, або і ту, й іншу вимогу варто трактувати як цілком ліберальний заклик до захисту «культурних прав» відповідних спільнот.

Люди ліберальних поглядів мають усвідомлювати й те, що в тому мовному/культурному статусі кво, який Україна успадкувала від Совєтського союзу, також не було нічого «природного» чи «органічного». Він постав як результат десятиліть і навіть століть дискримінації та символічного, як і цілком реального масштабного насильства, які здійснювалися імперським центром по відношенню до його українських підданих. З окресленої вище «ліберальної перспективи», до якої так часто апелюють захисники прав російської мови, бажання значної частини громадян України, як де факто тривалий час дискримінованої більшості у межах УССР, якось вплинути на та змінити цей успадкований після розпаду імперії статус кво є цілком виправданими і аж ніяк не свідчать про їхню прихильність до ідей праворадикалізму.

По суті, за притомного підходу, ми мали б вести тут мову про певну політику «позитивної дискримінації», завдання якої – мінімізувати шкоду, завдану попередніми десятиліттями дискримінації негативної. Адже погодьтеся, якщо ми визнаємо, що Совєтський союз аж ніяк не був зразком ліберального суспільствах в усіх інших своїх проявах, то чому ми повинні вважати успадковану від нього мовну ситуацію та мовну політику (яка де факто була політикою жорсткої русифікації усіх без винятку народів, яким не пощастило проживати на його території) за певну «священну корову», з якою треба просто безапеляційно погодитися та змиритися.

Саме тому, на моє переконання, нам варто розділити у суспільних дискусіях питання такого ліберального «культурного націоналізму», який і справді тією чи іншою мірою притаманний значній частині громадян України, від питання праворадикалізму – ідеології ненависті, що пропагує «вищість української etc. нації» над іншими народам/соціальними групами й закликає або ж вдається до будь-яких актів насильства за національною/мовною і т. д. ознакою.

На мою думку, ліберальним аналітикам варто трохи почистити свою оптику від совєтських стереотипів і з більшим розуміннями сприймати той факт, що українець, який, приміром, хоче дивитися телебачення українською мовою та відправляти своїх дітей до шкіл з українською мовою навчання, не конче є «кровожерливим націоналістом» з російських/імперських наративів. Що таке поняття як «нормальний українець/українка» все ж таки існує, і що прагнення такого українця/українки дивитися кіно та навчати своїх дітей рідною мовою є не більш і не менш націоналістичними, ніж, скажімо, відповідні прагнення поляків, французів чи німців, або й тих же росіян.

Допоки ми не проведемо таке розрізнення між «культурним ліберальним націоналізмом» як виявом національної ідентичності у розуміння Бенедикта Андерсона чи «банального націоналізму» у термінах Майкла Білліґа та праворадикалізмом як ідеологією насильства й ненависті до численних «національних інших», ми й надалі будемо приреченими змішувати у наших дискусіях мухи з котлетами.

Відтак, кожного разу, коли якийсь «впливовий експерт» почне вкотре бити на сполох, застерігаючи весь світ про «піднесення націоналізму в сучасній Україні», запитайте себе, про що ж йому власне йдеться: про озброєні банди, що, вдаючись до масового насильства, тероризують (національні/етнічні/мовні/релігійні і т. д.) меншини, чи все ж таки про дуже помірковані спроби й досі часто на практиці дискримінованої україномовної частини громадян України забезпечити виживання та подальший розвиток своєї мови та культури у сучасній українській державі.

Павло ШВЕД,

Провід

***

Післямова до теми, написана раніше...

Andrij Bondar: Друзі та знайомі, від яких я чую, що становлення української нації відбудеться не за мовним і не за культурним принципом, дуже мудро говорять – зі свого погляду вони, безперечно, праві. Маючи на увазі українську мову та культуру.

Вони не хочуть об'єднуватися навколо української мови та культури і всі потуги такого плану викликають у них внутрішній спротив. І я їх можу зрозуміти. У них є цікавіша – і мова, і культура. Українське – для них чуже й навіть чужинське, а тому глибоко нецікаве, хоч нібито вони давно живуть поруч із ним. Від нього можна відмахнутися, з нього можна посміятися, оголосити недолугим, звести до анекдота, етнографії, низького соціального стану тощо. Воно до них не промовляє і цінністю для них не є. Ніхто з них ніколи не переймається українським, час від часу нагадуючи, що вони вищі за всі ці тарганячі перегони і муки формування ідентичності. Вони навіть не помічають, коли роблять нам неприємно або боляче. Тому що їм не болить. Без нього вони можуть спокійно обійтись – і обходяться. Проблеми індіанців шерифа не турбують.

Зрештою, тут знову їхня правота: всі на цьому святі життя – егоїсти, і нема чого витрачати емпатію на якихось українців з їхніми партикулярними, хутірськими і вузькочолими інтересами. Українське ж для них завжди як не одіозне, то обтяжливе, зайве, факультативне, необов'язкове. Тоді як існує щось значно більш вагоме і значуще, на що можна за звичкою спертися. І воно аж ніяк не українське.

От тільки штука в тому, що вони лукавлять. Якщо становлення української нації відбудеться БЕЗ української мови та культури, значить, воно відбудеться З російською мовою та культурою. Такі реалії. Бо становлення нації у принципі неможливе без мови та культури. Нація не може бути безликою і без'язикою, хоч як її не називай – громадянською, політичною чи суперкультурною.

Для дуже багатьох людей концепт "нація без мови та культури" просто означає націю з іншою мовою та культурою. Означає, але ніколи не називається. І це, як на мене, найбільша пастка. Вони ніколи не скажуть, що хочуть тут панування всього російського, але воно мається на увазі і стоїть в усіх установках за умовчанням. Бо, за великим рахунком, Україна без українського – це Україна з російським. Адже природа не терпить порожнечі.

Український націоналізм для них неприйнятний у будь-якій формі, натомість передбачена ними альтернатива, як би вони хитро це не маскували – просто інший націоналізм. Націоналізм іншої культури та іншого народу. І цей націоналізм – російський. Хоча вони принципово це заперечуватимуть. Бо його називають не націоналізмом, а оголошують чимось надкультурним і універсальним, певною життєздатною і перевіреною формою культурного життя, яка дозволяє їм триматися в колі своїх московсько-петербурзьких інтересів і жити у світі, абсолютно або частково ізольованому від українського, а будь-які спроби змінити статус-кво на користь українського сприймають як звуження власних інтересів, які вони ніколи не називають національними, хоч саме такими вони і є. Для них шаблоном стало, що саме українське призводить до розколу країни. Не російські впливи, які де-факто призвели до втрати територій, а саме українське є чинником, який начебто все тут зламає, розколе і знищить. Українське – жупел, щось небажане, страхітливе і потенційно небезпечне, що провадить, зрештою, до розколу. І ця логіка мислення від моїх друзів мені здається, м'яко кажучи, дивною і образливою.

Це все, що я хотів сказати на цей момент.

Andrij Bondar

ФБ, 26 липня 2017 р.