4

Жовто-блакитні курчата надії

Мабуть не одна я називаю футболістів нашої збірної ніжно “курчатами”. І не лише за колір форми. Іноді вони насправді схожі на тих маленький іще безперих створінь, які роблять свої перші кроки на цьому світі. Вони милі і такі, вибачте, гарненькі. Їх не можна не любити, бо вони... наші.

Вони ... (тут епітети придумайте самі, кому які до душі), зуміли зробити те, чого за стільки років не змогли зробити інші — вони об’єднали країну. Завдяки 11 курчатам на полі вся країна гордо співає гімн (і, о Боже, вони теж нарешті це роблять!), вся країна радіє успішним першим крокам, вся країна плаче після програшу, вся країна стала одним цілим — 12 гравцем.

Жовто-блакитні прапори, футболки-майки, кепки, стрічки, кульки, боді-арт, жовто-блакитний настрій та жовто-блакитні надії — це те, що подарували “курчата” країні своєю появою на зеленому газоні.

Їх критикували, ображали та принижували. Їх носили на руках та ледь не канонізували.

Вони розчаровували та дарували надії. Вони робили усе, щоб бути почутими, побаченими і визнаними. Вони робили усе, щоб стати улюбленцями футбольної долі.

Доля — панянка перебірлива й мінлива. Тому я за них переживаю. За них усіх, а не лише за наших курчат.

Переживаю за гравців, які хоч і грають під іншими прапорами, та зробили для України набагато більше, аніж ті, хто мають українське громадянство. Вони це заслужили. Переживаю й за тих, хто не має до України жодного стосунку. Нехай вони забивають голи у наші ворота, але вони теж люди, мають сім’ї і кладуть своє здоров’я, життя і почасти долі під ноги нашого з вами задоволення.

Вони роблять видовище. Двосерійний фільм, з численними повторами найцікавіших моментів. Тут вони самі актори та режисери (що б там не репетував зі свого місця тренер, головні події творяться на полі руками, перепрошую, ногами отих хлопців).

Вони бігають, літають, стрибають, падають, аби почути радісні вигуки на трибунах. Вони роблять це з різними думками: про гроші, сім’ю, країну, кар’єру, вболівальників, відпочинок, келих пива, цигарку, коханку, сон чи будь-що інше.

Вони роблять це кволо чи швидко, майстерно чи грубо, вдало чи як вийшло.

Вони роблять це під палючим сонцем, під дощем, із “замороженими” травмами та операціями після свистка.

І роблять це самовіддано, не зважаючи на те, що імен та прізвищ багатьох з них історія (вона ж людська пам’ять) не збереже.

Удачі Вам, хлопці!

Усім!

І нехай переможуть наші :)

Ірина НИЧИПОРУК