9

Мамині війни

Знаєте, я дуже не люблю коли заходить суперечка про доцільність відзначення Дня Перемоги. Цьому є кілька причин. Мій дід воював у польовій розвідці Червоної армії, має багато нагород, пережив блокадний Ленінград. Але я не пам’ятаю, щоб він колись вдягав свої медалі.

Може тому, що в 1939 році з батьківського двору він йшов служити у польську армію. А далі табір для польських полонених (хоча їх тоді не називали полоненими). І вже звідти пішов в Червону армію.

Брат діда теж пішов з батьківського двору воювати, але до лісу...

Поки сини воювали, батьківська хата, стараннями німецьких карателів, згоріла. І їхня мати лишилася жити в землянці з дочкою, нічого не знаючи про своїх синів. Які попри те, що воювали в різних арміях, перш за все, воювали за свою матір і сестру, які залишились вдома.

Політики й політстурбовані ламають списи об День Перемоги, заробляючи на цьому рейтинги й інфаркти. Вони часто забувають про те, що мало є вини у солдата Вермахту чи Червоної армії. Вони виконували наказ.

Навряд чи Ганс з Баварії дуже хотів взяти до рук МР-40 і опинитись десь в Україні, де на нього чекала куля від радянського партизана, вояка УПА чи Армії крайової. Та й який-небудь Микола з Воронежа не був у захваті, що доводиться, стискаючи ППШ, рватись вперед, у напрямку Берліна. Це все війна, яку до речі, придумали кілька тогочасних політиків з хворими амбіціями.

І кожен з тих солдатів залишив вдома рідних, залишив маму. Ви коли-небудь пробували уявити, що має відчувати мати, проводжаючи з двору свого сина на війну? І немає різниці, в яку армію він йде. Навряд чи різняться тривоги за своїх дітей в матерів вояків УПА, Вермахту чи Червоної армії. Вони, мабуть, так само з острахом дивились на листоношу, який приніс їм чи то листа від сина, чи "похоронку" на нього. Сумніваюсь, що їхнє горе від втрати рідної дитини зменшується від того, в армії переможця чи переможеного він воював. І коли та війна закінчилась, то, думаю, матері тільки зраділи, сподіваючись, що Бог дасть побачити дитину вдома живою.

Пройде кілька років, і 9 травня стане звичайним днем, який пам’ятатимуть лише історики. Ніхто вже не ходитиме на парад і не виголошуватиме гучних промов. Так, як ніхто не ходить сьогодні на парад у день закінчення Першої світової війни чи в день Куликовської битви. Для наших дітей та війна, як казка, яку розповідають дідусь і бабуся, як розповіді про походи князя Святослава. Вони, як і ми, слава Богу, не знають, що таке війна. І хай би так залишалось.

День перемоги колись забудуть. Забудуть ту війну. І це не страшно. Головне, щоб ніколи не забували матерів. Пам’ятали, що вони переживають і хвилюються за своїх дітей, може, й воєн у світі тоді стане менше.

Олексій КРИВОШЕЄВ