2

Винос тіла

Те саме — з головами обл- та райдержадміністрацій. Власноруч проголосувавши за місцевих депутатів, ми їх далі майже не бачимо. Зате з Банкової на власний розсуд розсаджують по кріслах усе те начальство, яке щоденно визначає, як нам далі жити. Бо депутат — прийшов на сесію та пішов собі, а начальник управління місцевої адміністрації — реальна влада, до якої громадяни вишиковуються у чергу. Але за депутатів ми хоч зрідка, але голосуємо, то до цієї, реальної влади, нам з вами, шановні друзі, зась. Руки у нас короткі. 

От і виходить, що голосуєш за одних, а керують тобою інші.

Чи так має бути?

Навряд.

З іншого боку, обирати виконавчу владу — теж не варіант. Ну хто з виборців може оцінити фахову кваліфікацію Головного архітектора? Одиниці.

Хіба разом помилуємося результатами його діяльності, і зазвичай тоді, коли вже пізно. Який вихід з цієї ситуації? Давайте, спробуємо пошукати.

Уявімо собі, що з українського парламенту зникли раптом дресировані мавпи, а замість них з’явилася певна кількість притомних політиків. Наприклад, ми із вами. І ми хочемо змінити стан речей і зробити так, щоб люди отримали реальний вплив на владу. Щоб з громадянами рахувалися не тільки депутати, але й призначені чиновники.

Перш за все, давайте погодимося, що виборці все-таки не повинні ухвалювати рішень замість влади. Не їхня це компетенція. І референдум тут — не панацея. Згадайте хоч би 1991-й 

рік, коли українці примудрилися проголосувати і за збереження СРСР, і за незалежність України одночасно. Або другий — 2000 року, коли всі одностайно погодилися з пропозиціями Кучми про двопалатний парламент, зменшення кількості депутатів, зняття недоторканості — де все це поділося? Та й чи потрібно воно було?

Крім того референдум — дорого. Про кожного чиновника не наголосуєшся, грошей не вистачить. Отже виходить, що нема іншого виходу ніж довіряти фахівцям. Але фахівці працюють не лише у владі. А багато хто додатково реалізує себе через громадську діяльність, і досить успішно.

То чому ж не дати право голосу їм?

Нам здається, що думки кваліфікованої громадськості не гріх спитати при призначенні голів, начальників управлінь в адміністраціях та навіть, страшно сказати, міністрів. Тоді зможемо, до речі, уникнути повторення нинішньої ситуації з Табачником — коли всі проти, а він все одно при посаді.

Уявіть собі таку модель: при кожному органі влади створюється наглядова рада. І не «реєстрова», яку призначає керівник, а створена шляхом незалежного від держави висування. До
якої входять представники профільних та суміжних громадських організацій, профспілок тощо.

Скажімо, якщо стосується архітектури, то це — спілка архітекторів, художників, екологічні організації, охорона культурної спадщини, археологи, екскурсоводи, асоціація перевізників тощо.

Така наглядова рада раз на рік приймає звіт головного чиновника і вирішує — царювати йому далі чи хай призначають іншого. І на цьому її повноваження вичерпуються.

Що буде на засіданнях таких наглядових рад? Звісно, крик і скандал, тобто те, що сьогодні відбувається на мітингах та в газетах. Але враховуючи те, що ці засідання виносять реальні
рішення, той-таки Головний архітектор просто вимушений буде почути голос кваліфікованої громадськості, а не тільки власного начальства. Зараз наші чиновники живуть, обернувшись обличчям до начальства, а до нас — відповідно, іншим боком. І якщо іноді озираються, то тільки для того, щоб плюнути на громадську думку. А якщо створити такі повноважні громадські ради, крутити головою бюрократам доведеться куди частіше.

Але найцікавіше те, що цей механізм працює. В Україні. Щоправда не у всій владі, а лише у фондах соціального страхування — тих, які виплачують гроші по безробіттю, лікарняним тощо. Керівні органи цих організацій призначає не держава самочинно, а разом з громадськими організаціями – асоціаціями роботодавців і профспілками. То чому б цей досвід не розповсюдити на іншу сферу, в першу чергу культурну? Тому що організацій багато? Але чим ширшим буде коло залученої до процесу громадськості, тим меншою вірогідність купівлі більшості голосів членів наглядових рад.

Держава повинна поділитися з народом своєю владою. І надати людям право вето на свої кадрові призначення — тільки це гарантує нас від встановлення диктатури.

Але звертаємо увагу: рішення у кадрових питаннях має ухвалювати не всі, хто хоче, а саме кваліфікована громадськість, тобто люди, які розуміються на питанні і відповідають за своє рішення власною репутацією. Бо інакше може вийти, як на Троєщині у Києві, де громадські слухання одностайно ухвалили: не потрібен мікрорайону театр, і все. Немає такої потреби у людей.

Крім того звіт перед Громадською радою стане реальним механізмом політичної відповідальності: попрацював рік — відповідай!

Ми маємо навчитися «виносити тіла» можновладців без вил, без революцій і маніфестацій — а просто на підставі рішення відповідальних і кваліфікованих громадян. Тоді і владі доведеться подумати, як врахувати думку людей між виборами.

Але головне — тільки цей механізм дозволить назавжди зняти напругу, яка рано чи пізно виникає у стосунках держави і людей.

І тоді нарешті влада над народом перетвориться у владу самого народу.

Брати КАПРАНОВИ