7

Який толк у свободі?

Опів на сьому ранку ми з мамою снідали. Часто трапляється так, що єдина можливість поговорити у нас — за сніданком. Я з ненормованим робочим днем і власним життям. Вона вчителька, тому працювати доводиться й удома: конспекти, підготовка до уроків, паралельно методичні розробки, бо ж категорія того вимагає... Спілкуватися за сніданком ми якось звикли, це навіть ритуал такий — "спільний сніданок". Говорили про дрібниці, поки по радіо (так, у нас досі працює дротове радіо) не згадали про День соборності та Свободи України і всілякі урочистості щодо цього. І раптом після слів "вибороли свободу" від мами я почула те, чого аж ніяк не очікувала:

— Знаєш, мені одинадцятикласники сказали якось: "Ну вибороли ту свободу, а толку? Ми не хочемо вчитись тут, не хочемо працювати, бо не зможемо чесно заробити стільки, скільки хочемо. Ми не хочемо жити у цій країні. При найпершій нагоді поїхати звідси — ми поїдемо". Що їм треба було відповісти? Що там теж нелегко і мало хто по-справжньому витримує там? Що багато хто повертається? Добре там, де нас нема...

Так, усвідомлення того, що молодь хоче жити в іншій країні, не нове. Але чомусь завжди сприймалося якось абстрактно. Якась там молодь, в якійсь іншій країні. Саме тому почути, що конкретний підліток з мого мікрорайону не хоче жити у цій конкретній Україні, яка існує у реальних географічних і часових просторах, було своєрідним шоком. Підлітки дивляться на світ інакше й виходи з некомфортних ситуацій шукають не так, як дорослі. У них все, на наш погляд, простіше і складніше, на їх погляд.

Не можеш отримати те, що хочеш, тут — їдь деінде. Отак просто. Не змінювати цю країну, а просто змінити країну. І байдуже, що там ти, в принципі, нікому не потрібен. А чи потрібен тут?

22 січня минає 94-та річниця проголошення Акта возз’єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Саме цього дня рівняни двома колонами зі сходу і заходу міста відтворили символічний "живий ланцюг" 1990 року, коли люди, стоячи пліч-о-пліч, поєднали Київ і Львів. Для частини учасників — це розвага, яка по суті немає смислового навантаження. Але є частина, які йдуть на подібні акції не для масовості. Принаймні вони знають, який толк у свободі й де вони потрібні. А це вже не просто так...

Ірина НИЧИПОРУК

журналіст, редактор "Рівненська газета"