7

Історія та історії

Режисерки з Вашинґтону (українка та лівійка) обрали спосіб мовлення від імені "офіційних" ворогів, а, насправді, рятувальників від своїх же "офіційних" ворогів. Розумію, що це звучить дуже абстрактно.

Тлом фільму є Друга світова війна на нашій території. Озвучила це Ада Роговцева, яку ніжно люблять не лише в Україні. Але цей фільм не про війну. Він про нас, тобто про людей. Це три, як сказав один із глядачів у Харкові, "нетипові історії". Не знаю, що можна вважати "типовим" у такій страшній історії, як Друга світова війна, але режисерки запропонували наступне.

Перша історія: оповідач - єврейський хлопчик із Борислава, що, як відомо, сміється. Його родину врятувала українка, вдова Юля, яка погодилася ховати єврейську родину (7 людей) у власному будинку. Пізніше у цій справі їй допомогла польска вдова, яка теж у себе переховувала єврея. Разом, полька та українка, врятували 8 людей. Коли знову прийшли совєти, ця єврейська родина сховала в себе юліного сина. Він був поліцаєм за німців.

Наступна історія про бандерівку, Олю Ільків, якій допоміг НКВДист. Він нічим не ризикував, але проявив елементарну людяність, сказавши, під яким прізвищем і де саме знаходяться діти "політичної". Завдяки йому Оля Ільків писала своїм дітям із таборів, а згодом досить швидко знайшла їх, коли звільнилася. Для прикладу, Євгенія Андрусяк, інша бандерівка, після звільнення витратила п’ять років на розшуки свого сина.

У третій історії польський священник (десятиріччями) переконує пересічних поляків відновлювати поховання українців (часто вояків УПА) та українські церкви саме в тому регіоні, де українсько-польський конфлікт був найзапеклішим і найкривавішим. І українці, і поляки скоювали там і тоді жахливі військові злочини. Володимир В’ятрович пропонує називати ці події Другою польсько-українською війною. Не всі історики з ним погоджуються.

Один мій друг, польський дипломат, людина найліберальніших поглядів, закохана в Україну, і досі блідне від згадки про УПА. Він готовий любити Петлюру в обмін на право ненавидіти Бандеру. Але мій інший друг, правозахисник - єврей із Харкова - готовий виправдати Бандеру, який майже всю Другу світову війну провів у нацистьких концтаборах, але цей мій друг не може пробачити Петлюрі єврейські погроми в Україні.

Тимоті Снайдер пише: "Для того, щоб жила велика сталінська історія, мусили померти особисті історії радянських людей." Ми можемо легко замінити Сталіна на Гітлера чи на якогось іншого маніяка-диктатора. Усі вони займалися перетворенням мільйонів людей на колонки цифр. Утопії - накази - квоти - трупи - цифри.

Авторки фільму "Три історії Галичини" знайшли, як на мене, єдино можливу сьогодні мову - як про це можна говорити - вони відбудували-почули-розповіли особисті історії людей. Виявляється, що наша маленька приватна правда може перемогти і псевдомонументальну історію, і брехливі підручники, і будь-який терор.

Обговорення фільму в Харкові важко назвати дискусією. Це скоріше був обмін репліками. Цікаво, що показ відбувся за сприяння фонду Андрея Шептицького у харківському єврейському культурному центрі. Був аншлаг. Римо-католицький ксьондз і православний священник говорили дуже зважено і мудро. Молоді люди здебільшого дякували за фільм і шикали на старших, мовляв: "не позортеся!", коли ті намагалися довести "нетиповість історій" чи згадували про Ковпака. Режисерки гідно тримали удар і жодного разу не дозволили себе спровокувати на риторику типу: хто перший почав, чи хто більше винний.

За тиждень у Харкові відбулася інша дискусія: «Пограниччя – зона великих єресей?». Цього разу українські інтелектуали разом з усіма бажаючими харків’янами могли взяти участь у проекті "Уроки Мілоша для України." Велика хімічна аудиторія харківського національного університету була повною. Але виявилося, що ми дуже мало знаємо про Мілоша. Значно більше знаємо про Бродського. Ми готові до бійки сперечатися про те, хто з українців і коли отримає Нобелівську премію. Не впевнений, що це аж таке важливе питання. Сподіваюся, що, ким би не був цей перший нобелівський лауреат із українським громадянством, він, як мати Тереза, відмовиться від святкового прийняття і віддасть ці кошти сиротам чи бездомним. Як на мене, значно важливіше віднайти-почути-розповісти мільйони наших малих приватних історій, навчитися нарешті дискутувати. Навіть якщо нас за це не нагородять ані Нобелівською, ані Шевченківською преміями, все одно ми мусимо це робити.

Михайло БАРБАРА