9

Киргизстан очима українця

Повний... Манас

Азія — це край, про який я мав уявлення хіба що з казок та фільмів. Завжди хотілось потрапити у цей нереальний далекий світ. Тому, коли запросили поїхати у Киргизстан на міжнародну конференцію «Економічна журналістика як фактор стабільності та боротьби з бідністю», відразу погодився.

У призначений день сів у Борисполі в літак до Москви, звідки теж літаком — до Бішкека. Як виявилось, авіасполучення між Україною і Киргизстаном слабеньке. Лише один-два рейси на тиждень сполучують дві колишні республіки СРСР. Шість годин у повітрі, майже 4 000 км — і ми приземлились у столичному аеропорту «Манас».

Манас — це ім’я хана, який зумів об’єднати киргизькі племена та роди і відбити свої землі в китайців, котрі у давнину були чи не головними ворогами киргизів. Щоправда, і в нащадків великого батира Манаса не потеплішали стосунки із населенням Піднебесної. Попри те що Киргизстан межує з КНР, за п’ять днів перебування у країні я не зустрів жодного китайця. Зате в цій центральноазійській державі вистачає українців. Це переважно нащадки людей, висланих з України після Другої світової війни.

З аеропорту наш шлях проліг до озера Іссик-Куль. Дорога протягнулася через гори Тянь-Шань. Якщо вірити Інтернету, більш ніж три чверті території Киргизстану — гори, близько 10% — озера. Краєвиди, що відкривались дорогою, нереально мальовничі: гори, в яких заплутались хмари, підсвічені, наче софітами, променями сонця.

Зупинка у придорожньому кафе. Водіїв нашого автобуса тут годують безкоштовно, а всіх інших — за гроші. Такий маркетинговий хід власників цих закладів, щоб зацікавити «маршрутників» частіше у них зупинятись.

На стінах кафе — картини. Кожна друга зображує сюжети із життя видатного предка… Манаса. Навколо кафе стоїть кілька юрт. Як виявилось пізніше, це було не просто кафе, а придорожній мотель. Юрти, як ви, мабуть, здогадались, — не що інше, як мотельні номери:)

Чотири години в дорозі — і ми на березі природної перлини Киргизстану — озера Іссик-Куль.

На березі — сучасні готелі, бази відпочинку і просто котеджі, які можна винайняти. Нас поселили на базі відпочинку «Ак-Марал». Сучасний пансіонат з басейном, пляжем і комфортними номерами цілком тягне на чотири зірочки. Єдина незручність — Wi-Fi лише в холі.

Бути на березі Іссик-Куля і не скупатись у ньому — це як мінімум нерозумно. Тому, швиденько розквартирувавшись у готельних номерах, українці (а наша делегація складалась із чотирьох журналістів) прихопили рушники та швиденько рвонули до води. Викликавши тим самим неабиякий подив киргизів. Виявляється, о цій порі року місцеві вже не купаються, а відпочивальників просто нема. Курортний сезон у Киргизстані дуже короткий: з кінця червня до початку вересня. В інші місяці готелі та бази відпочинку порожніють. Винятком стала база, на якій проходила наша міжнародна конференція.

Увечері першого дня ми вирішили прогулятись до найближчого населеного пункту — подивитись, як живе пересічний киргиз. Веселого виявилось мало. У провінції, як сказав нам один місцевий житель, середньостатистична киргизька сім’я (у ній зазвичай троє і більше дітей) живе за три-чотири тисячі сомів (місцева валюта). Це дорівнює 80–90 дол. США. Хай пробачать мене киргизи, але їхня країна бідна навіть за мірками українців. Можливо, це наслідок постійної боротьби та революцій.

Політика аксакалів

Політична ситуація у Киргизстані чимось нагадує українську. Країна розділена фактично на два ворогуючі табори: південні киргизи та північні. Якщо говорити відкрито, то основною причиною їхніх революцій є якраз перехід (насильницький) влади від одних до інших. У киргизьких реаліях зміна влади призводить до повної заміни керівництва на всіх рівнях представниками одного племені чи навіть роду.

До речі, родові зв’язки у цій азійській країні дуже міцні. Наприклад. Увечері в холі готелю компанія журналістів з різних країн жваво дискутує. До них підходить молодик, як потім виявилось, заступник голови правління одного з киргизьких банків. Жінка-киргизка в нього запитує: «Ты кто? Как твое имя и кто твой отец?» Чоловік спокійно, наче на автоматі, називає своє ім’я, імена своїх батька й діда, додаючи, з якого села вони родом. Як мені пояснили потім, така форма привітання тут — норма. Це своєрідна ідентифікація. Виявляється, чоловік має знати сім поколінь своїх пращурів, інакше його не поважатимуть.

Окрема тема — вибори в Киргизстані.

На конференції мені довелось познайомитись із одним високим киргизьким чиновником (посада рівня міністра) і депутатом парламенту. За обідом вони весело розповідали про особливості виборчих технологій в їхній країні.

Агітуючи за себе, кандидат зустрічається не з виборцями, а з аксакалами, старійшинами, які мають беззаперечний авторитет у тій чи іншій місцевості країни. Кандидат викладає свою програму і дає обіцянки аксакалам. Пізніше старійшини виносять свій вердикт, оголошуючи людям (виборцям) про своє рішення. Не послухатись аксакала рівноцінно накликати прокляття на свій рід. Схоже, ця схема ефективно працює (винятком можуть бути хіба що міста), оскільки кандидати часто перемагають з результатом 70–90%. Принаймні в цьому переконував чинний депутат.

При цьому, за словами мого співрозмовника, переможець мусить виконувати обіцяне: «Пообещал сделать водопровод. И пришлось делать. Чуть не разорился…»

Кухня і нічний Бішкек

Киргизька кухня смачна, однак, як на мене, гострувата. Найбільше мені сподобалися самса і максим. Самса — це такий собі соковитий пиріжок з м’ясом та спеціями, який готують у печі на відкритому вогні. А максим (повна назва — максим-шоро) — це не ім’я, а назва місцевого національного напою. Це своєрідний квас, виготовлений із чистої джерельної води, крупи обсмаженого ячменю, кукурудзи та пшеничного борошна. Добре тамує одночасно спрагу й голод. Як переконував наш киргизький співрозмовник Улан, особливо ефективний максим у боротьбі з похміллям:)

Перевіряти його слова ми не стали. Натомість вирішили познайомитися зі столицею Киргизстану. Оскільки у Бішкек ми прибули вже затемна, то й милуватися довелось нічним містом.

Побачили, на жаль, мало. Вулиці слабо освітлені навіть у центрі. Дещо неприємне враження справив монумент Великої Вітчизняної війни. У світлі вічного вогню, який слабенько палахкотить в центрі меморіалу, неважко було розгледіти десятки пластикових стаканчиків, пляшок з-під шампанського та обшарпаних букетів. Як пояснила нам гід Катя (киргизка українського походження), це результат весільних церемоній. Молоді пари приїжджають сюди сфотографуватись, покласти квіти й випити шампанського. Все ніби добре, от навіщо тільки залишати тут-таки сміття?

Більше сподобався пам’ятник Манасу на центральній площі столиці. У напівтемряві вершник з мечем на коні скидався на такий собі привид з далеких віків, коли киргизи відвоювали свою землю в китайців і створили державу. В якийсь момент навіть здалося, що він зараз зійде з постаменту, напоумить нащадків і знову об’єднає їх навколо себе…

Будинок, в якому засідають парламент і уряд, освітлений слабенько. Порівняно з нашою Верховною Радою чи Кабміном — він просто у темряві. На паркані, що його оточує, — таблички з іменами. Це імена тих, хто загинув під час останньої революції в Киргизстані.

Ще трохи поблукавши вулицями Бішкека, натрапили на цікаву крамницю: юрта, яка відігравала роль продуктового ларька:)

Повернувшись у готель, ми зауважили оголошення на ресепшені. Його зміст трохи збив наш веселий настрій. Там зазначалось: «Шановні гості. Переконливо просимо вас не полишати готель у темну пору доби у зв’язку з нападами на туристів, що почастішали. Якщо у вас виникла нагальна потреба піти в місто, адміністрація готелю надасть вам охорону». А ми спокійнісінько блукали нічним Бішкеком кілька годин! Щоправда, майже не зустрічали людей на вулицях.

Дві речі кинулись в очі в Бішкеку: багато японських автомобілів з правим кермом та гіпермаркет золота.…

Літак розганявся злітною смугою аеропорту «Манас», щоб забрати нас додому в Україну. У вранішньому мареві виднілися Бішкек, американська авіабаза та гори. Раптом зловив себе на думці: те, що побачив за п’ять днів у Киргизстані, чимось нагадувало Україну першої половини 1990-х. Однак це зовсім не зіпсувало враження від неймовірної природи цієї країни та гостинності киргизів. Точно знаю, що хотів би тут побувати знову. І раджу вам: якщо матимете нагоду поїхати в Киргизстан — їдьте.

А економічні й політичні негаразди минуть, принаймні я цього щиро бажаю киргизам.

Олексій КРИВОШЕЄВ

Довідка

Іссик-Куль — безстічне озеро у Тянь-Шані, в Киргизстані, на висоті 1608 м. Площа — 6 200 км2, глибина місцями сягає 668 м. Вода солона, озеро судноплавне. Частина акваторії Іссик-Куля охороняється.

Озеро є головним джерелом доходів від туризму в Киргизії. Проте на узбережжі досі чимало неосвоєних територій, де поступово з’являються нові комфортабельні зони відпочинку.

Найпопулярніші серед туристів місця на озері Іссик-Куль — це міста Чолпон-Ата і Каракол, курортні селища Бостері, Сари-Ой, Чон-Сари-Ой, Тамчи, а також ущелина Жеті-Огуз.

Більша частина туристів, які відпочивають на озері, — це жителі Казахстану та Киргизстану.

До теми

У Киргизстані розташовуються авіабази США і Росії. Таким чином країна фактично вирішила питання своєї безпеки і з НАТО, і з Російською Федерацією.