Прийшла до висновку, що авторитетів у журналістиці стає все менше, тануть, як пломбір у гарячих руках і перетворюються у клейку субстанцію.
Коли я була студенткою Інституту журналістики, все виглядало інакше. Особливо вражені озвученими на Теорії журналістики «принципами справжнього журналіста – чесність там, непідкупність і т.д.» журналістки - вирізали із журналу фігурку одного журналіста по імені Віталій, чіпляли його собі у платтяну шафу і томно шепотіли, щораз відкриваючи її у пошуках сукенок та светриків: «Він такий класний, це мій ідеал… Він такі речі говорить, що серце стискує»…
Минуло кілька років, ти ще інколи почитував колонки цього Віталія, а потім у квітні 2013 стався каламутний скандал на ТВі, де він теж зіграв свою роль – і щось розхотілося зовсім читать ті колонки, навіть якщо там ідеться про щось архіважливе і надрозумне.
Потім був УНІАН. Цю незалежну інформагенцію нам ставили в приклад на парах і переконували, наскільки вона крута, професійна. Нас переконували, що її новини – це зразок агенційної журналістики. Але тепер почитуєш інколи записки редакторів, засланих на богом забуте «Київхімволокно», десь на промислову-препромислову Дарницю, то просто дихати перестаєш на півхвилини. Дерев’яна табличка з написом білою крейдою «УНІАН», пошарпані стіни, обігрівачі, люди без умов для праці – чи так має виглядати агенція, яку ставлять у приклад, і на досвіді якої навчають молодих журналістів?
Чому виробничі конфлікти у сфері журналістики перетворюються у квест на виживання, на таку собі малобюджетну версію «Останнього героя», де отримати приз ти можеш після надуманих випробувань, перешкод, змагань і витягуючи жереб - не на життя, а на смерть.
Навіщо ж ми слухали, так усердно здавали кілька іспитів, де йшлося про принципи професії, якщо ті редакції, на які нас рівняли – перетворились у щось деформоване, нелюдське, страшне.
Про те, що тепер пишуть у стрічці шанованої агенції, мабуть не варто нагадувати. Замість актуальних політичних новин все більше криміналу або історій про дядьків, які втекли зі співмешканками у ліс і там настругали кілька дітей. Такі історії органічно б підійшли б для «Газети по-українськи», у рубрику «Скандали». Але не для агенції, на прикладах якої на факультетах журналістики вчать молодь, як і що треба писати.
Третій шок стався у мене на вихідних. Після прочитання статті Юлії Мостової (яку я поважаю серед аналітичної журналістики) у «Зеркале недели» під назвою «Жертвонеприношение».
Перші дві третини статті дуже органічні, точні лаконічні, але далі мова йде про те, що… Янукович начебто став жертвою інтриг Тимошенко:
«Согласно процедуре помилования, выписанной в Указе президента, Тимошенко должна сама написать заявление о помиловании. И, в принципе, могла бы. Например, под заголовком «Вите — волю!». Ибо на сегодняшний день Виктор Янукович является ее заложником. А вместе с ним — и вся страна. Отпустить его, дав Януковичу возможность отвести Украину подальше от беды, было бы воистину мудрым поступком со стороны государственного человека. Жертвенным и достойным поступком».
Це було написано так, наче авторка не в курсі, що 7 років ув’язнення відбуває у Харкові Тимошенко, а не Янукович. І наче авторка не бачила, як всі українські суди, наче під копірку відмовляли у задоволенні будь-яких позовів Тимошенко. Як українські судді – часто червоніючи, плутаючи слова і формулювання у текстах щойно роздрукованих постанов - зачитували те, що десь глибоко всередині їх відрізнялось від їх справжньої думки.
Про Януковича на гачку. Десь із місяць тому захист Тимошенко подавав до Верховного суду скаргу про перегляд і скасування газової справи. Але той позов десь застряг у приймальні Вищого спецсуду, бо суддя то на будівництво їздив, то його не було… А міг же Янукович провести цю скаргу і красиво виправити те, що сам же й натворив два роки тому.

Коли в аналітичних статтях ми пишем про Януковича, як заручника, ми забуваєм нагадати, хто такий Янукович, які його справжні повноваження і чого зараз в країні все саме так. Заручник - не Віктор Янукович, заручник зараз – вся країна, яка погрузла у геронтократії, корупційних родинних зв’язках, відсутності можливостей для розвитку людей, які могли б і хотіли б працювати, але не знають як - у цих умовах, що склалися. А що таке Тимошенко? Це приклад, що можна затоптати навіть найсильнішого, придушити його всякими способами, ізолювати і підглядати за цим через відеокамеру, вмонтовану під стелею у душі.
Я розумію, інколи є потреба глянути на проблему з різних ракурсів, але не варто називати чорне білим, а диктаторів називати заручником ув’язнених ним же опонентів.
Ми живем у ХХI столітті, це значить, що варто забути про будь-які «жертвоприношення», як це було у Фінікії і Карфагені, коли нерозумні люди вірили у Молоха і спалювали живцем людей.
Ми же гуманісти. Не забуваймо про це й у журналістиці теж.
Маріна ДАНИЛЮК-ЯРМОЛАЄВА,
блогер