5

Сильні, бо... слабкі

Наш світ надзвичайно жорстокий. І нехай це твердження банальне, зате кожен може переконатися у цьому ледь не щодня. Ми не завжди пропускаємо вперед жінок з колясками, нарікаємо, що пенсіонери рухаються повільно, а тому затримують чергу, бурмочемо щось під ніс, якщо не встигли на тролейбус. Нам бракує грошей, часу, умінь... Та, мабуть, перш за все нам бракує бажання жити.

Що це таке — можна зрозуміти лише коли опиняєшся над прірвою забуття. Так вже склалося, що цінуємо лише тоді, коли втрачаємо...

Початок грудня ознаменований двома символічними днями. День боротьби зі СНІДом відзначається 1 грудня. Найближчі до дати тижні чимало зірок начеплять символічні стрічки, говорячи про важливість теми. Великі компанії перерахують гроші на кілька благодійних фондів. А за деякий час більшість з них про це забуде.

3 грудня — Міжнародний день інвалідів. І знову чимало зірок поїде у лікарні, притулки й інтернати, даруватимуть іграшки, книги й спілкуватимуться з дітками... Компанії перерахують гроші на кілька благодійних фондів. А за деякий час більшість із них про це забуде.

А от ні віл-інфіковані, ні люди, яких прийнято називати інвалідами, не забули. Вони будуть з цим кожного дня, з усіх сил намагаючись зробити усе, щоб продовжити своє життя. Кожен світанок вони зустрічають із радістю, бо мають нагоду іще раз радіти життю, а кожен вечір — з вдячністю.

Буває, їх звуть неповносправними чи людьми з обмеженими можливостями, часто кажуть, що вони некрасиві. Зате у них по-справжньому щира й "справна" душа. А можливості... Вони не чекають, коли їх принесуть на блюдечку, а шукають самі.

Вони слабкі тілом, але сильні духом. Іншого виходу не те що не мають, не дозволяють собі бачити. Згадайте лише успіхи наших паралімпійців. Чи ж не сила? Згадайте першу українську модель на візку, яка оголилася для чоловічого журналу. Чи ж не краса?

Їм не потрібна наша жалість, не потрібне співчуття. Єдине, чого вони хочуть, — хоч на день відчути себе таким, як усі. А чи вдасться це, залежить тільки від нас...

Ірина НИЧИПОРУК

Журналіст, редактор "Рівненська газета"

***

КОМЕНТАРІ рівнян:

я:

Багато років тому познайомилась з жінкою без ніг - операція, протези, важка адаптація.. Коли вона це розповідала, я думала: куди там моїм дріб‘язковим проблемам до таких випробовувань. Все пізнається в порівнянні. Так вже через 2 роки ця жінка знову навчилась робити на протезах все, що і раніше. Вона не почувається інвалідом і просить, щоб її так не називали. Таким жінкам треба низько кланятись...

гага:

щораз, коли хандра наступає, думаю , а як би вчинила, коли б була неповноцінною... не те що легшає. просто перестаю себе жаліти і виправдовувати свої ж прорахунки. і тоді як наяву у танці кружляє пара на візках. вони такі ж, як і ми, тільки сильніші в рази. їх не треба жаліти, в них треба вчитись життєвої стійкості...

Ірина Ничипорук:

І ще і ще раз задумуюсь над питанням: хто насправді "повносправний" і хто справжній - здорові фізично чи "промарковані" інвалідністю...