7

Ін’єкція гордості та пільга черствості

Журналіст, редактор "Рівненська газета"

Зізнаюся, мій маршрут не вимагає якогось очікування якогось конкретного номера. Сідаю у той, в якому є вільні місця. Того дня, а це було не більше тижня тому, все йшло за вже звичним сценарієм: будинок, ранкова прохолода, музика у вухах, маршрутка, вільне місце і…

Автобус пригальмував на одній із зупинок.

– З посвідченням можна? – запитала жінка років 60. Її неодноразово бачила у місті. Ні, вона – не відома актриса, не депутатка і не чиновниця. Ця жінка взяла на себе значно більшу відповідальність – вона вже кілька десятків років допомагає своїй доньці відчувати себе повноцінною у суспільстві. У дівчини, чи то пак молодої жінки, складна форма ДЦП – неврологічне захворювання, яке уразило її ноги. У дитинстві мама возила її у візку, а тепер вона пересувається самотужки, хоч і за допомогою двох спеціальних палиць-милиць.

– У мене вже є з посвідченням! Та скільки ж я буду вас возити? На вас жодних пільг не напасешся і не заробиш… - почав бурмотіти собі під носа водій.

– Ми заплатимо, – відповіла гордо жінка й поквапилася допомогти доньці піднятися у автобус. Вони сіли, а водій продовжив щось бурмотіти собі під носа…

Автобус мовчав. Ніхто не сказав і слова ні жінкам, ні водієві. Щось по-справжньому дивне сталося під час однієї з наступних зупинок. Одна з пасажирок, простягаючи гроші за проїзд, заплатила за двох, хоч їхала одна:

– За дівчину оту візьміть, – лише сказала вона. І водій взяв. І у неї, і у кількох наступних пасажирів, котрі теж платили "за пільговиків". Так продовжувалось і на наступній зупинці.

– За двох, – тільки й продовжували говорити пасажири, виходячи… по одному. Простягнувши 5-гривневу купюру зі словами "за двох", я вийшла з маршрутки. Водій так само спокійно давав здачі, не реагуючи на пасажирські вчинки.

Його теж можна зрозуміти – це його хліб, він робить свою роботу. Він не зобов’язаний жертвувати собою, бо хтось комусь пообіцяв якісь пільги. Але й інших ніщо не змушувало вчинити саме так: ані жінка, ані її донька не подали виду, що потребують чиєїсь допомоги. До того ж, чомусь мені здається, що, виходячи на потрібній зупинці, жінки й самі оплатили свій проїзд.

Дивна суміш: осад від людської черствості й захоплення людською гордістю…

Скільком іще людям: хворим, старим, небагатим чи просто тим, хто цього заслуговує, відмовляють у безкоштовному проїзді, бо "вже є з посвідченням"? Скільки з них продовжує стояти на зупинках, незважаючи на негоду? Скільки ще через силу долатимуть зайві сотні метрів до потрібних установ пішки від тролейбуса, тоді як маршрутка їх "не бере"…

На жаль, небагатьом пощастить натрапити на схожий прояв доброти. І, на щастя, ще багатьом поталанить натрапити на людяних водіїв…

Ірина НИЧИПОРУК