2

«Звичайна справа» - сміх крізь сльози… (Українцям. По-українськи. Про українське)

«Звичайна справа» - нова стрічка про життя, яким воно є сьогодні.

Це повнометражний ігровий дебют режисера Валентина Васяновича, випускника КНУТКІТ І.К.Карпенка-Карого та польської Школи режисерської майстерності Анджея Вайди. Стрічку створено кінокомпанією "Гармата фільм" на замовлення Державної агенції України з питань кіно.

«Звичайну справу» вже подивилися на конкурсі міжнародного кінофестивалю в Тірані (Албанія), кіно потрапило до позаконкурсної програми фестивалю в Кералі (Індія). Журі Одеського кінофестивалю оцінило стрічку як “крок до відродження українського кіно”, а режисер отримав нагороду від Міжнародної федерації кіноклубів (FICC) “Дон Кіхот”.

Вже з 7-го лютого показ фільму стартує в окремих кінотеатрах Києва, Львова, Луцька, Одеси, Харкова, Дніпропетровська, Херсона, Івано-Франківська, Тернополя, Золочева і Трускавця.

Проблеми, що ними переймаються герої фільму, ситуації, які з ними трапляються, є добре знайомими і дійсно актуальними для сучасників. А тому «Звичайну справу» сміливо можна назвати трагікомічною ілюстрацією до прози українських реалій. Проте і без поезії тут не обійшлося. Центральний образ лікаря-психотерапевта влучно доповнений авторськими віршами Тараса Денисенка, який виконує головну роль у фільмі.

Історія починається з того, що спадкового лікаря Толіка виганяють з роботи за бійку з пацієнтами. Герой вважає цю подію гарним знаком, щоб почати нове життя. Нарешті збудеться його мрія стати "вільним" поетом, а якщо пощастить – навіть відомим. В складний перехідний момент поруч опиняється старий друг Славко (Віталій Лінецький), який знає все: в чому сенс життя, як заробити грошей, як стати щасливим. Він і втягує героя в ряд абсурдних ситуацій, з яких надалі виборсатися виявляється зовсім не просто.

Втрата життєвих орієнтирів, нереалізованість, зубожіння, загубленість, забуття – творці фільму розповідають «Звичайну історію», натискаючи на больові точки сьогодення. При цьому все відбувається так легко, іронічно, на одному подиху, що глибинність смутку наздоганяє значно пізніше, вже на виході з кінозали. А коли вимикається екран, нехай кожен сам обере – плакати йому, а чи посміятися з самого себе.

Ганя ГАВРИШ

Трейлер фільму