4

Українська амазонка, командир рівненської "Жіночої сотні": "На війні я була б розвідником"

Вона дивно виглядала на барикадах і  в неї не надто поширене ім’я - Ніна. Спочатку, в захопленій взимку Рівненській облдержадміністрації вона і ще кілька жінок, робили бутерброди і поїли протестувальників гарячим чаєм. Згодом, вони вже організувались у «Жіночу сотню». Ніна Скиба стала її командиром. Таким собі вожаком рівненських амазонок. Під час революції звик бачити її в камуфляжах і спортивних куртках. А на інтерв’ю вона прийшла отакою…

– Почну з питання, яке зазвичай не задають чоловікам. Але чи не в першу чергу задають жінкам, які займаються політикою чи є громадськими діячами. Ви заміжня, маєте дітей?

– Я незаміжня. Тобто правильніше сказати – розлучена. У мене є десятирічна донька.

– І з ким була донька, коли мама займалась революцією?

– Мої батьки… Тут потрібно віддати належне татові і мамі: вони мене всіляко підтримували.

– Мама не казала: «доцю, що ти робиш, навіщо воно тобі, ти ж жінка…»?

– Навпаки, батьки казали: «Ти молодець! Це ваше майбутнє і ви маєте його відстояти». По цей день, хоч тема бойкоту російських товарів почала затухати, мама не купує нічого російського. Навіть, якщо цей товар буде кращий, вона все одно «скрєпя зубамі» буде купувати українське. Каже: «я цим… ні копійки не дам».

– Коли тебе вперше побачив у січні, в щойно захопленій облдержадміністрації зізнаюсь – був здивований. Ще тоді подумав: «ну зрозуміло, чому тут чоловіки в масках і камуфляжах, а що тут роблять ці молоді жінки?» От, як така гарна жінка опинилась у вирі революційних подій?

– Це цілком нормально. До того моменту, я кожні вихідні була в Києві. Для мене революція почалась не з Рівненської ОДА, а з революції на столичному Майдані. Коли ж події почали розгортатись у Рівному, то я вирішила, що маю бути тут.

– Чому? Війна і революція, це ж не жіночі справи…

– Повір мені… Жінки, це ж берегині сімейного вогнища. А Україна – по суті, це велика наша сім’я, яку треба оберігати. Та й чоловікам потрібен надійно прикритий тил, щоб підтримували не тільки побратими…

Чому я? Бо мені довелось часто стикатись з тією системою.

– Як?

– Дитину в садочок влаштовуєш – платиш за місце. Потім всілякі збори: то на одне, то на інше. В школі те ж саме. І гроші йдуть незрозуміло куди. Це вже настільки дістало, що вже було несила терпіти.

Окрім того, я підприємець вже дуже давно. Немає в тебе ніяких порушень? Все одно знайдуть. Якщо на тебе дана команда, то ти вже ніяк не викрутишся. Всі ж це добре знають, що без виявлення порушень перевірки не проходять. Навіть якщо порушень немає – їх все одно знайдуть.

– А чим ти заробляєш?

– Я працюю в будівельній сфері. Маю невеличкий бізнес: двері, вікна різних видів, дверні системи.

– Чия ідея створення "Жіночої сотні" і для чого вона створювалась?

– Ідея моя. Просто в той момент було багато дівчат, які хотіли допомагати. І не просто бутерброди порізати, а брати активну участь у всіх важливих подіях.

Ми з хлопцями, в захоплені облдержадміністрації стояли вночі. Коли, ніби то «Беркут» мав їхати. Ні я, ні дівчата, ми тоді не боялись. І ми б хлопців не кинули. Ми знали, що ми будемо йти до кінця.

– Яка, на сьогодні, чисельність «Жіночої сотні»?

– Теоретично – нас вже декілька сотень. Тобто дівчат, які виявили бажання і висловили підтримку.

– А фактично?

– Активну участь приймають 20-30 дівчат. Я просто на акції всіх не «смикаю», тому що в дівчат робота, сім’ї, діти. Їх трохи важче «висмикнути», та й не завжди в цьому є потреба.

– Ваша «Жіноча сотня» має якесь відношення до Правого сектору? Дуже часто вас асоціюють саме з правими…

– Ми починали разом з Правим сектором. Ми були пліч-о-пліч з хлопцями з УНСО, з Правого сектору. Тоді в ОДА були УНСО, Правий сектор і ми з ними були. Всі разом в одній зв’язці. Контактували постійно з покійним Сашою Білим. Мабуть, тому й такі асоціації.

– А, як зараз складаються стосунки?

– Ми друзі, партнери. У нас одна ціль, просто інколи засоби і дороги різні. Але все одно ми підтримуємо один одного. Мені подобається позиція хлопців з УНСО: вони реально молодці, вони – бійці.

– Ваша остання акція біля МВС викликала неоднозначну реакцію, у тому числі й в коментарях на нашому сайті. Чия це була ідея? І чи не здається вам, що труна під міліцією, це вже занадто?

– Ні – не здається. Поясню чому. Вже два місяці триває спротив громади проти цієї людини. Ми два місяці намагаємось цю людину витягти з того крісла, бо вона не достойна бути на цій посаді. Ми вже перепробували все, що завгодно. Але він, як кліщ вчепився у те крісло.

Він вибігає з шаленими очима до нас. Він нас боїться. Але все одно сидить в кріслі.

Ми мали зробити, щось таке, що «впаялось би в свідомість». Бо говорити що «ти йди, бо ти поганий» вже немає ніякого сенсу. Це було командне рішення і командна робота. Ми добре розуміли, на що ми йдемо. Просто, коли «в гробу відалі нашу думку», то ми це й продемонстрували наочно.

– Один з нардепів в розмовах висловлював своє переконання, що ви працюєте «на замовлення». Хто вам платить за ці акції?

– Хто платить? (Після паузи, сердито – авт.). Я всім тим людям, які кажуть, що нам платять, побажала б, щоб їм всім, від сьогоднішнього дня і до кінця життя платили так, як платять нам. І їхнім дітям теж…

– У тебе зараз страшний погляд.

– Мене просто це настільки дістало. Яке – платить? Хто?

Ці люди, видно, по собі судять. Якщо вони звикли працювати тільки за гроші: де пошелестить – туди й побігли. То вони і всіх інших так міряють. Але в нас такого немає. Я цього не допущу.

– Тобі не заважає твоя зовнішність в громадській роботі? Чоловіки часто сприймають жінок виключно, так би мовити, очима.

– Нехай сприймають. Ми усвідомлюємо, що жіноча врода, це теж зброя і засіб боротьби.

– Навіть так?

– Ну ми ж жінки. Так, ми обділені фізичною силою, але ми дуже добре вміємо «виносити мізки», а зовнішнім виглядом «вимикати» пильність.

– Ми побачимо командира «Жіночої сотні» Ніну у міській чи обласній раді?

– Ой, вибори. Боже… Мене аж починає підтіпувати. Я розумію, що для того, щоб щось змінити – треба самій туди йти і робити. Але, як гляну хто там зараз сидить і, як вони туди потрапили… Мені страшно тим маратись… Тому… (задумується – авт.) я ще не готова відповісти на це питання.

Можливо, я чи хтось з нас і буде рухатись у той бік, але поки що такого курсу немає. Ще не зважені до кінця всі «за» та «проти». От, коли зрозуміємо, що від того буде більше плюсів ніж мінусів…

А поки що ми лише розуміємо те, що політика дуже брудна штука.

– У січні-лютому, коли  був пік революції, тут на майдані (розмова відбувалась в кафе кінопалацу «Україна» звідки добре видно майдан Незалежності – авт.) було багато різних людей, різних організацій, компаній, течій. Тоді всі працювали разом і тримались один за одного. А зараз всі, якось розбрелись в різні боки… З ким зараз «Жіноча сотня»?

– У нас немає якогось відсторонення від когось конкретно. Хтось з кимось посварився, бо десь пересіклись інтереси. Ми ж ні з ким не сваримось. Якщо у нас спільна ціль – ми йдемо до неї разом.

Я вважаю, що власні амбіції потрібно відкласти убік, тому що не все на тобі замикається. Потрібно розуміти, що зараз тобі добре, але обставини можуть змінитись. І тоді будеш чухати там, де не чухається. Будеш думати: чому ж я зробив тоді так, а не інакше.

У мене не так багато егоїзму. Мені постійно хочеться зробити так, щоб усім було добре.

– Зізнаюсь чесно, я походив там навколо наметового містечка і сцени. Під час революції я був там щовечора і по кілька разів на день. Якщо не по іменах, то в обличчя знав мабуть що всіх. А тепер… я не знаю тих, хто там зараз. А ти вважаєш, що Майдан у Рівному ще має стояти?

– З Сашою Кравченком ми нормально спілкуємось. Він бачить в цьому якусь доцільність. Вони там стоять і ніби нікому не заважають.

– Добре, а ти чому там не стоїш?

– Бо я не бачу своєї в тому доцільності. Вони бачать у тому свою доцільність – то хай стоять. Я не маю нічого проти.

– Місцеві політичні угрупування намагаються знайти з вами якусь спільну мову?

– (Посміхаючись – авт.) Намагались. Не знайшли і починають поливати брудом. Мене завжди дивувала оця особливість: якщо з тобою не можуть домовитись – тебе відразу починають обливати брудом.

– Хто зараз?

– Можна я не буду відповідати на це питання? От ті, хто не змогли з нами домовитись. Всі ж все розуміють.

– Задам питання по-іншому. Ви воюєте проти Миколи Щирука, а він вважається креатурою народного депутата Миколи Кучерука. Він намагався з вами домовитись?

– Зі мною особисто він не пробував домовитись.

– А з кимось з ваших?..

– Він особисто – ні. Але в нього велика команда… Наша ця акція під МВС дуже незручна для багатьох. Ми як «заноза» їм в одному місці, не даємо правити бал.

– Мені доводилось чути різні прізвища, які ніби то стоять за цією вашою акцією. Називали «Свободу», керівника Правого сектору Романа Ковала, Олексія Хахльова…

– Зі  «Свободою» у мене взагалі окрема історія. Ми намагаємося триматись осторонь партій, бо якщо ти йдеш під якусь конкретну партію, то вже можна казати, що ти лобіюєш її інтереси.

Коли ми тільки-но починали свою діяльність у мене був принцип: ми не підтримуємо жодної партії. Ми ніколи не ляжемо під жодну партію.

– Серед тих, кого я назвав не тільки партії.

– Я розумію. Хахльов хороший хлопець. Ми з ним спілкуємось на позитивному тоні. Але не більше, ніж просто спілкування.

– Ще називають голову облради Михайла Кириллова. Що, ніби то, він воює з Кучеруком руками активістів.

– Припускати можна різні варіанти.

Взагалі то ми свої акції плануємо і координуємо між собою. У нас немає такого, щоб нам хтось сказав: «їдемо туди і робимо те-то…». Ми самі по собі. Тобто ні Хахльов, ні Коваль, ні «Свобода» на нас не мають впливу. У мене просто дуже активні дівчата.

Я розумію, що «Жіночу сотню» асоціюють зі мною, але окрім мене є ще багато активних і креативних дівчат. Вони просто скромні і не хочуть світитись. (Сміючись – авт.) Постійно мене випихають перед телекамерами.

Чоловіки у нас не такі свідомі. Вони якось відсторонено до всього ставляться. А дівчата в мене вболівають не тільки за свою сім’ю, а й за країну. У мене взагалі інколи складається враження, що революцію у Рівному в основному роблять жінки.

– Є хтось у Рівному, кому б ти ніколи не подала руки і не сіла б за один стіл?

– Є такі люди, але я не буду називати їх. Це люди, які «замарались» в смерті хлопців… Цих людей для мене не існує.

– Припустимо ти на війні. Ким ти себе там могла б уявити?

– Розвідницею.

Олексій КРИВОШЕЄВ,

"ВСЕ"